За мужність, відвагу та самовіддане служіння державі Володимир Войтюк був нагороджений орденом «Полеглого воїна», який одержала родина захисника-Героя.
Герой з Волині: «Якщо син воює, то батько теж має бути там, де його дитина»
– Майже два роки одночасно були на передовій і чоловік мій, і син Назар, – каже дружина загиблого захисника-Героя Володимира Войтюка з міста Рожище, Оксана. – Тож два болі несла в серці. По правді, за чоловіка була спокійніша, бо ж він – старший, досвідченіший. А син 22-літнім підписав контракт і служив два роки ще в АТО (на той час – вже ООС), де його й застало повномасштабне вторгнення росії
«То було кохання з першого погляду»
«Пазли» їхнього спільного життєвого шляху могли й не скластися, якби не збіг обставин. Адже Оксана народилася в Берестечку, з семи літ («батько втопився, й мама згодом вийшла заміж вдруге») росла в селищі Луків на Турійщині. А ось коли дівчині було двадцять, вона приїхала в Тристень тодішнього Рожищенського району.
– Мама родом із цього села, – пригадує Оксана. – Я не раз бувала тут – у своїх дідуся й бабусі. І ось бабуся занедужала – я її доглядала. Тоді й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – рожищенцем Володимиром Войтюком, який, закінчивши Рожищенський зооветеринарний технікум, працював у Тристені, де ще був колгосп. Дата нашої першої зустрічі добре запам’яталася, бо ж вона припала на День ангела Оксани – 6 лютого. Йшли знайомі хлопці та дівчата вітати мене з іменинами – і в цій компанії привели ветеринара, який був новою людиною в селі. То було кохання з першого погляду.
То було кохання з першого погляду.
Це був 1996-ий. З того часу вони й почали зустрічатися, а через рік і декілька днів, 9 лютого, одружилися. Хоч Володимир із Рожища, молода сім’я обрала для проживання Тристень, де чоловік мав роботу. Хату стареньку купили й почали будувати нове житло. Там народився син-первісток Назар, а через чотири роки – двійнята – Юля й Ілля.
– Але померла мама Вови, й ми десь через рік перебралися в батьківський дім, – повертається жінка спогадом у минуле. – Через п’ять літ не стало й батька. 19 років ми – рожищенці. Хоч чоловік так і працював то в Тристені, поки там був колгосп, то в Кроватці – у фермера Еріка (йдеться про ТзОВ «Гірсам» на території Березолуківської сільської ради Рожищенського району, де вирощували свиней. – Авт.), то почав їздити на роботу в Польщу. І на 25 лютого 2022 року у нього була і домовленість їхати за кордон, і квиток. Але 24-го почалася повномасштабна війна – плани змінилися. Ще, до речі, за два тижні до цього ми встигли відсвяткувати своє срібне весілля. Вова подарував мені обручку.
«Нас війна застала в Попасній»
На цей час старший син подружжя Войтюків служив у ЗСУ. Хоч, як каже жінка, й не хотіла пускати його на військову службу, він зробив, як задумав:
– Після строкової служби Назар на різних роботах був, а одного «прекрасного» дня сказав: «Все – йду в АТО», і підписав контракт. Тож ще за два роки до початку повномасштабного вторгнення був на Сході України. І ось – ранок 24 лютого. Ми проснулися всі, як зазвичай. Збиралися на роботу – й молодші донька та син, здобувши професію, вже працювали. Але подзвонив Назар і сказав: «Мам, почалася війна. Бережіть себе!». В той час він був у Попасній на Луганщині. У нього планувалася ротація, але... То я так і кажу, що нас війна застала в Попасній, де був наш син і наші думки про те, як він там. Це йому ми мали говорити, щоб беріг себе.
Володимир Войтюк відразу сказав дружині: «Я йду у військкомат».
Володимир Войтюк відразу сказав дружині: «Я йду у військкомат».
На її слова: «Ти ж, мав їхати у Польщу», – відповідь була коротка: «Якщо син воює, то батько теж має бути там, де його дитина».
– А ми ще ж і живемо біля військкомату, – розповідає Оксана, – то Вова бачив, що там зразу вишикувалася черга тих, хто хотів записатися в ЗСУ. Тиждень він ходив у військкомат, як на роботу. Й жодного разу не сказав, що завтра вже не піде. Навпаки, чула від нього одне: «Я маю захищати вас – хто, як не я?» І таки Вову взяли. Зважаючи на стан здоров’я (він мав серйозні проблеми із тиском), його залишили на службі у військкоматі, чергував ще на блокпостах. І так було до року. Я навіть не думала, що чоловіка відправлять на Схід України. Але сталося те, що сталося. Дали баночку таблеток для пониження тиску – і в дорогу. У Нововолинську тоді набирався 417-ий батальйон 33-ї ОМБр... Там пройшов підготовку, а вже звідти потрапив на Запорізький напрямок.
Оксана пригадує, як навесні 2023 року, ще будучи на полігоні під час навчання, чоловік приїжджав додому. Якраз на Великдень це було. А потім в останній місяць літа приїздив у короткострокову відпустку вже із Запоріжжя – з П’ятихаток. В нього 5 серпня – день народження, якраз – золотий ювілей, й вони його разом відзначили. Не думали тоді, що це – їхня остання зустріч.
Якою вона була, чим запам’яталася? При згадці про це Оксана, не втримуючись від сліз болю та розчулення, каже:
– Чоловік не дуже тішив дзвінками – слав есемески чи просто плюсики, що означали, що в нього все добре. А того дня вранці зателефонував і сказав: «У мене все добре. Йду на позицію». Я на роботі – зайнята своїми справами (Оксана працює оператором Рожищенської філії ПрАТ «Волиньобленерго». – Авт.), й тут мене гукають дівчата: «Бігом сюди – щось ти з документами наплутала». Спускаюся з другого поверху з думкою, що ж я «не так» зробила, а внизу стоїть мій чоловік з букетом троянд. Так мої колеги підіграли Вові, і його поява стала для мене несподіваним сюрпризом.
Десять днів був тоді Володимир Войтюк удома. Коли його вітали із золотим ювілеєм, то за багатьма побажаннями в усіх була, звичайно, одна думка – щоб він повернувся додому живий. Але невблаганна війна забрала його життя.
«Ваш чоловік пропав безвісти»
У грудні 2023 року Володимир якраз на Різдво потрапив у лікарню міста Запоріжжя. Бо, за словами дружини, коли вертався з позиції, то тиск так підскочив, що ледь дійшов до місця розташування підрозділу:
– Його вже хлопці витягували на собі. І один із побратимів розповів після похорону, що Вову через стан здоров’я хотіли залишити при штабі. Але він не погодився на це і сказав, що буде разом з хлопцями ходити на позицію. В кінці грудня вони переїхали в район Новодарівки. А 29 січня 2024-го Вова подзвонив і сказав, що йде на позицію. Назвав навіть пін-код своєї мобілки. На моє здивування пояснив, що «так треба». Одне слово, на всякий випадок, якщо не повернеться. Дуже боляче було чути таке, і вже здогадувалася, що тяжко там, де чоловік. А 4-го чи 5-го лютого мені подзвонили з міської ради й сказали: «Ваш чоловік пропав безвісти».
Дружина понаписувала заяви на розшук, сини здали аналіз ДНК на ідентифікацію тіла. Пригадуючи ті, сповнені болю й надії дні, жінка каже:
– І я зіткнулася з тим, що мене дуже здивувало. На той час уже два роки йшла велика війна – хлопці гинули, пропадали безвісти, потрапляли в полон. Тобто, моя проблема – не нова. А мені здавалося, що я перша, хто шукає свого чоловіка: куди не йшла, то зразу не вдавалося вирішити питання, чула, що то таку довідку треба ще принести, то таку... Ну дайте список документів, аби все можна було зробити без затягування.
Два місяці тривали пошуки, і в цей час Оксана Войтюк уже знала, що її чоловік загинув. Про це сказав їй, зателефонувавши, його побратим. Тільки ж тіло не забрали з поля бою. Й жінка розповідає те, що її боляче вразило:
– Як виявилося, командування не давало наказу забирати тіла загиблих. І коли зустріла ще одного побратима чоловіка – Льоню Бондарука з Топільного, який був вдома на лікуванні, й почула від нього: «Володі нема», то мої нерви не витримали і я різко, мабуть, висловилася: «Чого ти без нього приїхав?» І той Льоня, повернувшись у частину, взяв хлопців на допомогу, й вони винесли і Володю, й іще, здається, п’ятьох бійців.
І це – не просто слова. Оксана бачила відео, яке їй прислали побратими, – у ньому зафіксовано, як вони йдуть на позицію, а неподалік стежки лежать тіла бійців, які числяться у списку тих, хто пропав безвісти. Потім таке відео знайшла і в соцмережах.
– Я розумію якоюсь мірою, – розмірковує моя співбесідниця, – що Вова мій – високий і вагою – на сто кілограмів. Не кожному під силу витягнути його. Думала про це, коли на похоронах чоловіка побачила одного з побратимів – невисокого, худенького, який би сам не справився. Вдячна, що вони таки згуртувалися й забрали тіла загиблих. А за самодіяльність, за те, що не послухалися начальства, знаю, ще наганяй мали. Коли хлопці взялися за цю «несанкціоновану операцію», то дзвонили мені: один день пішли, але не змогли забрати, другий – теж. Чекали туману, щоб під його прикриттям було менше ризику, і в якийсь вечір – вдалося. Мені це зразу було відомо. Дякувала Богу, що вже завезуть тіло у морг, – не лежатиме на полі, де пташки літають, лисиці ходять (до речі, через днів два та територія була вже окупована). І офіційне сповіщення одержала, що чоловік загинув.
Один день пішли, але не змогли забрати, другий – теж. Чекали туману, щоб під його прикриттям було менше ризику, і в якийсь вечір – вдалося.
Життя Володимира Войтюка обірвалося 30 січня 2024 року в районі Новодарівки Пологівського району Запорізької області. Провели захисника-Героя в останню путь 1 квітня.
«Твій уже вдома, маєш могилу, а я ще – між небом і землею»
Два роки минуло, як захисника-Героя провели в останню путь, – похоронили його на кладовищі рідного міста 1 квітня. А Оксана Войтюк вертається спогадом до тих двох місяців, коли чоловік був у списках тих, хто пропав безвісти:
– За цей час познайомилася з дружинами, чоловіки яких і досі не знайдені, не ідентифіковані. Й тепер з ними спілкуємося. Одна з них казала: «Твій уже вдома, маєш могилу, а я ще – між небом і землею». Хоч вона теж знає, що чоловік загинув. Як би це парадоксально не звучало, я була рада, що хороню свого Вову. Це зрозуміють ті, хто це пережив, – дуже тяжко було б і далі жити з тим, що він пропав безвісти. Та ще й у такій ситуації, коли я знала, де лежить його тіло.
Щодо того, як жити дружині загиблого воїна з «одним крилом», то було таке зізнання:
– Рятує робота. А приходиш додому й не знаєш, де себе подіти. Найтяжче – це свята. Торік було перше Різдво, коли з чоловіком могла поговорити лише на його могилі. На Святвечір у нас був скорочений робочий день. Я пішла не додому, а поїхала в центр міста й ходила по магазинах, щоб тільки чимось зайнятися. А там порожньо – я й продавець, яка дивилася на мене й, мабуть, думала: «Що ти, жінко, ходиш?». Вдома було тяжко самій – чекала, поки діти з роботи приїдуть.
Рятує робота. А приходиш додому й не знаєш, де себе подіти.
Про старшого сина, який воював, зайшла мова. Оксана розповіла:
– Коли чоловіка хоронили, то Назар лікувався після поранення й був якраз вдома, тож зміг попрощатися з батьком. А потім скористався правом на звільнення зі служби. Хоч процедура виявилася непростою – великою проблемою став збір усіх необхідних документів із військової частини чоловіка. Назар служив у 24-ій Яворівській бригаді імені короля Данила, і ось, коли не вистачало буквально одного підпису, його відправили в Нью-Йорк на Донеччину копати окопи. Серце стискалося, коли чула по телефону слова: «Сиджу в окопі, а дрони, як мухи, літають... Все може бути...» Втративши чоловіка, переживала, щоб хоч син вижив. Посилала есемески на номери тих, від кого залежало вирішення питання його звільнення. Відгукнувся лише один військовий (не знаю його посади) – інші мовчали, хоч бачила, що прочитали. Одне слово, той військовий і посприяв, щоб Назара вернули з Донеччини. Звільнившись, син невдовзі поїхав за кордон – у Францію, де вже був його друг. Якщо чесно, я й не хочу, щоб повертався, поки йде війна. Він відвоював своє – чотири роки служив у війську.
Мама воїна добре знає, що за цими роками, особливо в повномасштабну війну. У важких боях, зокрема під Бахмутом, кожна мить могла бути останньою.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
Зараз також читають: Два рідні брати з Волині – Іван і Василь Теребейчики – своїм життям захистили Україну.
