«Поляки одружувалися з українцями, тож колись у волинському селі Мислина жили змішані родини» 

Галина Михайлівна працює землевпорядником у Дубівській сільській раді. А того дня вона була моїм попутником у маленькому селі, що неподалік Ковеля. І невипадково –  жінка по-особливому ставиться до нього, бо тут – її  коріння.

–  Баба моя вийшла заміж за облапського хлопця, а вже в них народився син – мій батько Михайло, котрий від свого батька, мого діда, багато знав, як то було «за Польщі», і все життя, пригадую, читав газету «Пшиязнь».

«Двоюрідні сестри, які виїхали в Польщу, шукали мого батька, але йому про це ніхто й не сказав»

Сьогодні в Мислині – сорок три мешканці. Така ж приблизно кількість населення була і, за даними останнього перепису за Радянського Союзу), в 1989-му, та першого (й поки що єдиного вже в Незалежній Україні, в 2001 році. А от понад сто років тому, коли село відносилося до Несухоїзької волості Ковельського повіту Волинської губернії, тут проживало 258 осіб (хоча історичні джерела свідчать про заснування Мислини у ХViii столітті). Та, як почула від своїх співбесідників, хат тут ніколи не було багато – просто численніші родини жили в Мислині.

Ось і Галина Крупіца про це ж говорила, посилаючись на те, що знає від своїх батьків: 

 – Баба моя по татовій лінії – з Мислини. За Польщі тут жило три великі родини, які були змішані – польсько-українські. Маю на увазі якраз не сім’ї, а родини в кількох поколіннях. Прізвища двох знаю – Горбачі й Жахани (правда,  що дехто з нащадків Жаханів чомусь стали Жахановичами), третьої – не пам’ятаю. Хоч колись і записувала трохи бабиних споминів, та зараз уже й не знайду тих паперів. Ото наш рід – з Горбачів пішов. І добре всі жили – у кожній родині був «і ставок, і млинок, і вишневенький садок».

На жаль, як висловилася Галина Михайлівна, мала була, то й не дуже слухала, що батько розказував. Мовляв, якби зараз трапилася така нагода, то більше зацікавилася б. А так знає, що у війну (чи вже в повоєння?) родини були розділені – ті, що вижили у непростий трагічний час, відгомін якого ще й сьогодні дає про себе знати, пороз’їжджалися хто куди:

– Одна жінка з рідні Жаханів жила у Львові, працювала лікарем. Брат ще у неї був. Вона писала на Облапську сільраду, щоб повернули їй  прабатьківську землю у Мислині. Довго добивалася свого. Як померла, то на цьому все й заглохло. Багатьох совєти розкуркулювали – хто повертав ту землю? Добре, що в Сибір не вислали, що не зазнали долі, яка була вготована волинянам із клеймом «ворог народу». А от батькові двоюрідні сестри, маючи польське коріння, виїхали за Буг. Він їх шукав, і вони – його. Присилали запит на Облапську сільраду, але йому про це ніхто й не сказав. Батько все життя, пригадую, читав газету «Пшиязнь». Може, й там сподівався натрапити на слід рідні.

А ще від Галини Михайлівни, в якої «мислинське коріння», я почула, що це вже в останні десятиліття у Мислині стало реальним взяти земельну ділянку й побудуватися. А за радянських часів про це можна було й не заїкатися. Чому? Бо воно, як і Облапи, де загинуло 74 вояки ОУН–УПА та 80 зазнали  репресій, було приречене на винищення. Одне слово,  мало славу «бандерівського». Та от – вижило. 

«Ми хоч і жили у Ковелі, але й тут завжди стояли, як кажуть, одною ногою»  

Галина Крупіца шкодувала, що «мала була, то й не дуже слухала, що батько розказував». А я в якийсь момент подумала з жалем (чи докором собі?), що більш як за півстолітній шлях з газетою «Волинь» тільки тепер зацікавилася цим маленьким селом. Скільки-то разів проїжджала, читала вивіску, але так і не зупинилася в Мислині! Якби ж цей інтерес раніше сказав: «Стоп!», то застала б ще тих людей, котрі тут мешкали в час, про який згадував батько Галини Михайлівни. Хто прожив і пережив те, що на сьогодні стало вже сторінкою історії, й міг розповісти, як то жили тут поляки вперемішку з українцями: як  хтось загинув, а хтось із різних причин покинув село, де його коріння. А ще ж прийшла пора, й земний шлях навіть довгожителів закінчився… 

Тож ішли ми вулицями Новою, Вишневою (головною й найбільшою за кількістю хат і, звісно, – жителів), Галина Михайлівна перебирала в пам’яті якщо не прізвища, то імена тих, хто тут мешкає. І, на жаль, констатувала, що з корінних вже важко когось знайти. Зустрілася нам жінка з підлітком. Виявилося, що це – бабуся й онук. Надія Міндер, як вона назвалася, зразу сказала, що живе в Ковелі, а сюди, де донька не так давно купила хату, приїжджає, аби допомогти їй з дітьми. Відповідно, про село Надія Яківна не могла нічого сказати, хіба те, що воно недалеко від Ковеля («таке й шукали, щоб і на роботу близько було»). Зате в її словах була картинка із життя, яким воно є сьогодні:

– Перш ковід почався, тож діти на «дистанційку» пішли, а потім війна своєї біди додала. Поки дочка на роботі, я тут – онуків на навчання відправлю, зустріну їх. Хто їй допоможе, як не мати? 

Про те, що раніше треба було їхати в Мислину, подумала, коли зустрілася з мешканкою села Надією Клиновою. Довідавшись, що привело до неї, жінка сказала: 

 – Свекруха моя добре знала, як то було тут колись. Розказувала, що там, де  за совєтів ферма стояла, ставок був, пані завжди гарного дня сиділа біля нього. А я, хоч і давно знаю Мислину, але не місцева, родом – із

Городища Ковельського району – теж маленького нині села.

У невістки прийшла сюди Надія Євгенівна. А до цього, як каже, й на чужині трохи пожила. Бо ж, закінчивши Львівський технікум електрозв’язку, поїхала за направленням на Донеччину («треба було два роки відпрацювати –  це ж держава вчила, ще й стипендію платила»). У Покровському, а тоді ще Красноармійському, районі жила й працювала. То було шахтарське селище Гродівка. Вже в кінці 1970-х тут «травку» покурювали, горілочку попивали.

– Не так було спокійно, як у нас на Волині, – пригадує Надія Євгенівна. – Мене там зразу сприйняли в штики – «Бандерівка!». Ти їм: «Добрий день!», а вони тобі: «Здрастє!». Тож, хоч і прижилася в своєму колективі,  і заробітки були добрі, коли відпрацювала два роки, то одна думка не покидала: «Додому!». Не втримало мене й те, що хлопця хорошого мала (не місцевого – з Вінниччини), котрий заміж кликав. Їхала на Волинь, нібито у відпустку, але вже знала, що не вернуся. По суті, втекла від нього. 

З майбутнім чоловіком – Михайлом Клиновим – Надія Євгенівна познайомилася, можна сказати, випадково – на весіллі в свого сусіда, на яке приїхав і він. А через два місяці вони одружилися. До речі, вже не юними були – тридцятилітніми. І хоч жило й працювало подружжя в Ковелі – перш однокімнатну квартиру одержали, потім – трикімнатну, але від землі ніколи не відривалося – у селі Мислина завжди стояли, як кажуть, одною ногою. Батьківську хату, в якій ми й зустрілися, родина (в чоловіка Надії Євгенівни є два брати) розбудувала – вона стала двоповерхова. 

– Ми з чоловіком тут город садили, – розповідає Надія Євгенівна. – Ясно, що все з хазяйства брали. А коли  у 2009 році свекор тяжко захворів, а потім і свекруха злягла, то ми з моїм Михайлом перебралися сюди назовсім. Правда, як постало питання про такі переміни, то я сказала, що нікуди не поїду, поки не буде тут води. Так у нас з’явилися всі зручності – не згірш, як у місті, налагоджений побут. Це ж хоч і маленьке село, але розташоване біля траси, газ сюди свого часу провели. 

У Ковелі залишилася донька подружжя Клинових зі своєю сім’єю – бувають в мами, бабусі, допомагають їй по хазяйству. А Надія Євгенівна вже так приросла до Мислини, що, як поїде до них, то не затримується – швидко вертається в село. Тим більше, що тут на неї чекає город, птаство – тримає жінка чимало курей, гусей. От тільки шкодує, що вже овдовіла, тож із самотністю довелося подружитися. Що для неї село, в яке колись прийшла в невістки? Коли про це зайшла мова, відповіла, не задумуючись:

– То вже – моє життя. 

Такі, як Надія Клинова, для яких Мислина стала рідною, й зберегли (бережуть!) це село, яке називають своїм, хоч воно й не є їхньою малою  батьківщиною.

«Поляки з Хелма, Бартек і Тереза, були на весіллях всіх трьох наших дітей»

Це ж саме можу сказати й ще про одного мешканця Мислини – Федора Ходонюка, котрий пів століття тому приїхав із сім’єю сюди із Старовижівщини, але вже давно не вважає себе тут чужим. Із Федором Петровичем ми зустрілися на тій же, вже згаданій вулиці Вишневій, тільки по другий бік асфальтівки Ковель – Ратне. Власне, де і є її початок. У будинку, що значиться першим номером, і мешкає цей чоловік. По сусідству з ним стоїть пустка, довкруж якої такі зарослі, крізь які не пробратися, якби й задумала зробити фото… 

Федору Петровичу – 79 років. 55 він у шлюбі зі своєю Надею – Надією Сергіївною. Троє дітей подружжя виростило («На, жаль, дочка, середня за віком, уже померла». 

 – Обоє ми – з села Соколище, що на Старовижівщині. Жили по сусідству й полюбили одне одного, – розповідає чоловік. – Як моя Надя, від якої я старший на п’ять літ, підросла, – поженилися. І от, коли нашому синочку-первістку було декілька місяців, стали ми шукати житло, роботу. І нам дали в Мислині хату. Я працював тут і трактористом, і шофером молоковоза, а потім дванадцять літ – бригадиром польової бригади.

Дружина була дояркою.

Ми розмовляли з Федором Ходонюком біля тої хати, яку вже згодом  сімейство добудовувало, впорядковувало на свій смак. Але при згадці про це, прозвучало те, заради чого варто було (мусово!)  зустрітися з Федором Петровичем:

 – Хата, яку нам дав радгосп, була збудована тут у 1960-х роках. А неподалік від місця, де вона стоїть, колись був польський будинок – ще й колодязь із тих часів зберігся. І млин тут був. 

 

 І то не якісь здогадки Федора Петровича, й навіть не перекази людей-старожилів, яких він ще застав у Мислині.

– Поляки до мене приїжджали з Хелма, Бартек (від повного імені Бартош. – Авт.) і Тереза, – каже чоловік, – то розказували й показували все… Бачив паспорта Бартека, де значиться, що він тут народився. Тільки польською назва нашого села трохи не так пишеться – не Мислина, а Мисліна… 

На цьому починається екскурсія, яку охоче проводить Федір Петрович. Він веде стежкою вглиб обійстя. Біля вкритого травою острівка  серед городу зупиняється й тлумачить:

– Ото тут була колись польська хата. В землі залишився фундамент від неї. Та так глибоко він залитий, що його ніяк не зрушити, тож ділянку цю не можна зорати чи скопати. Знайшов я вихід – посадив яблуні, щоб землю якось використати. А от із цього колодязя, що зберігся, певно, з тридцятих років минулого століття, ще до 2024 року ми воду пили (верх, звичайно, самі робили). Тепер він геть висох. Раніше його чистили, щоб вода прибула, а зараз – страшнувато, не ризикуємо, бо кадуби від віку дуже змістилися – як полізеш туди, то ще до решти зрушаться й заваляться, біди нароблять.

Тільки польською назва нашого села трохи не так пишеться – не Мислина, а Мисліна… 

А далі, де вишні ростуть, за словами чоловіка, млин стояв, фундамент якого теж зберігся в землі. З ним у Федора Петровича – такий спогад до цього часу: 

– Як ми в 1970 році з жінкою й малою дитиною приїхали сюди, то в хаті, яку нам дали, ще люди жили, які чекали поліпшення житлових умов, але десь тільки через рік вибралися. Тож зимували ми в тому млині. Ну не в млині, звичайно, –  радгосп переробив його будівлю на дві квартири – в одній ми й поселилися.  

Тільки польською назва нашого села трохи не так пишеться – не Мислина, а Мисліна…

Про Бартека (нині – вже покійного) і його дружину Терезу з Хелма  подружжя  Ходонюків розповідає з теплотою. Адже після того, як ці поляки вперше приїхали в Мислини й прийшли до них, щоб побачити ті місця, де колись їхні батьки жили, де вони з’явилися на світ (відповідно – в 1943 і 1946 роках народилися), польська й українська сім’ї подружилася.

– Бартек і Тереза були не раз у нас, а ми – в них. На весілля всіх трьох наших дітей вони приїжджали, – розповідає Надія Сергіївна. – Якось у них гостювали родичі, які живуть в Австралії, то вони і з ними до нас приїхали, бо ті, вже австралійці, захотіли побачити Мислину, де так само їхнє коріння.

А на моє зацікавлення з приводу того, чи не зберігся який знімок – свідчення про ті зустрічі, жінка знайшла в сімейному альбомі світлину, зроблену у день, коли женився наймолодший син Ходонюків. На ньому серед гостей-веселян – Бартек і Тереза зі своїми дітьми.

Після смерті чоловіка Тереза вже не буває в Мислині, але й дотепер Федір Петрович та Надія Сергіївна передзвонюються з нею, спілкуються. І про «австралійців», до речі, є пам’ять – кольорова листівка, якою вони в грудні 2013 року привітали Ходонюків із Різдвом та подякували їм за гостинність.

З Федором Петровичем ми продовжили свою екскурсію й за межами його обійстя. Він хоч і не корінний мешканець, але такий, що знає, яким було колись село, й багато може розповісти. Виявляється, льох, що неподалік дороги, на другій частині села, який з вигляду нагадує якийсь бункер, – то ще з польських часів зберігся. 

– Я чув, – каже чоловік, – що у війну німці хотіли підірвати цього льоха – кидали вибухівку, але ніщо його не взяло. Колись неподалік був буфет, то в тому льосі складували вино, пиво. Він довго зверху був закритий землею, а вже в наш час, коли тут запрацювала агрофірма, ту землю прибрали. Певно, господар хотів якось використовувати міцне приміщення. Але до цього не дійшло. Так і стоїть воно пусткою. Як і свиноферма – десь три роки тому була пошесть, від якої свині пропали. Тепер тут працює тільки бойня. 

…Але то вже інша історія, розповідати про яку можна, зустрівшись із власником приміщення за високою огорожею. Того дня така зустріч не відбулася. Можна було тільки побачити, як під’їжджав транспорт із незвичайним вантажем – корівкою, котру привезли на забій. 

Як і про сучасну фішку села – комплекс відпочинку «Мислина», де чиста водойма з пірсами, а для релаксації вам запропонують і баню на дровах, і чан, наповнений водою комфортної температури, сидячи в якій, можна зняти стрес та втому, і навіть канатну підвісну дорогу…

P.S.

Що каже всезнаючий ШІ (Штучний інтелект) про назву села Мислина?

Назва села Мислина, найімовірніше, має давнє коріння і пов’язана з полюванням, яке в ті часи називали «мислити».

Походження назви можна пояснити так:

• Слово «мислити». У давньоруській та староукраїнській мовах слово «мислити» мало також значення «думати, розмірковувати над чимось, полювати». Це було пов’язано з тим, що полювання вимагало від мисливця не тільки сили, але й кмітливості та розрахунку.
• Мисливські угіддя. Територія, де зараз розташоване село, ймовірно, була багата на ліси та дичину, що робило її ідеальним місцем для полювання. Тому поселення могло отримати свою назву через постійну мисливську діяльність місцевих жителів.

Катерина ЗУБЧУК.