«У час, коли кожен українець шукає своє місце у великій боротьбі, млинищани знайшли своє: поєднати хліборобську працю з військовою відвагою».
Волинське Млинище тримає оборону
У Володимирському районі Поромівської територіальної громади є невелике село Млинище, що нараховує більше ста дворів. Здалеку воно виглядає звичайним: поля, що простягнулися до горизонту, одна вулиця, тиша, яку лише зрідка порушує гул тракторів. Але саме тут живе історія, гідна поваги й пошани
Уважний читач відразу пригадає цього усміхненого, широкоплечого фермера з села Млинище. У перші дні війни Олег Бобак разом із сином Назаром добровольцями пішли захищати Україну від російських зайд. Олег боронив державу на північних рубежах Волині, Назар у званні капітана очолював відділ, як заступник командира роти під Бахмутом.
Пана Олега читачі повинні пам’ятати із весняного випуску газети «Волинь», де він ділився своїми роздумами про майбутній цьогорічний урожай, своїми переживаннями про погоду, інші чинники, які впливають на віддачу від землі. І ось бесідуємо з ним доволі теплої минулої вересневої суботи.
У фермера був невеликий перепочинок, але спокою не давали двоє вертких внуків. Олег не приховував свого задоволення від цьогорічних агроочікувань:
– Травневі та червневі дощі трішки вносили неспокій, – ділиться колишній воїн, – але все склалося добре. Зернові дали з гектара під 80 центнерів, картопля – по 30 тонн з гектара, вже її реалізували по прийнятній ціні, невдовзі будемо молотити сою, види на неї теж – втішні. Після картоплі вже засіяли озимину.
Коли Україну накрила війна, обидва не вагалися ні хвилини – пішли захищати рідну землю. Війна випробовує людину на міцність, і вони витримали. Сьогодні, повернувшись додому, Бобаки не залишилися осторонь: вони тримають тил. Тримають так само впевнено й гідно, як тримали зброю на передовій. Їхні поля – це фронт миру. Тут замість окопів – борозни, замість пострілів – шум комбайнів, а замість тривожних ночей – важка щоденна праця. Високі врожаї, які вони вирощують, – це їхня відповідь ворогу, доказ того, що Україна живе і врожаїться.
Батько й син разом зі своїми дружинами допомагають рідній сотій волинській бригаді. Постійно – на зв’язку з однополчанами, для яких їхні посилки – це більше, ніж просто харчі чи спорядження. Це – частинка дому, підтримка, що гріє серце на передовій.
«Ми воювали – тепер вони воюють. Наш обов’язок – допомагати», – кажуть обоє. Задоволеним цього теплого суботнього дня був й інший герой тієї весняної публікації – мій розважливий і надійний сусід, колишній механік вугледобувної дільниці колишньої шахти №1 «Нововолинська», а коли пішов на пенсію, то вже фермер – Володимир Гаєвський. На моє запитання, що в агросекторі і у вугільній лаві, напевно, найважче працювати, він з усмішкою відповів: «Ні, легко, тільки потрібно все по максимуму механізувати». І колишній механік дає волю своїй технічній кмітливості.
У Володимира також усе – в порядку на полях: зернові сипонули більше шестидесяти центнерів із гектара, засіяно озимину, через тиждень молотитимуть сою. Разом із родиною обробляє 10 гектарів і сусідам допомагає з оранкою, культивуванням землі.
…Село Млинище знає: їхні люди не зламалися. Сьогодні більше десяти млинищан на фронті боронять Україну. Хто трудиться у тилу, доводять, що героїзм – це не лише бій під кулями, а й здатність щодня вставати вдосвіта, працювати на землі, дбати про армію і вірити у Перемогу.
У час, коли кожен українець шукає своє місце у великій боротьбі, млинищани знайшли своє: поєднати хліборобську працю з військовою відвагою. Вони – приклад того, як надійний тил стає фундаментом для перемог на фронті. І таких сіл в Україні – тисячі.
Ігор ЛІСОВИЙ, спеціальний кореспондент газети «Волинь».
