«Руками розвідників тоді володів Бог»: нагороду мужньому Воїну з Волині вручив особисто президент

Із цим широкоплечим, врівноваженим, приємним на вигляд, ще донедавна сержантом-розвідником, головним сержантом роти 14-ої  механізованої бригади імені князя Романа Великого, ведемо бесіду неподалік Алеї Героїв на майдані імені В’ячеслава Чорновола. Вражає у спілкуванні його чиста літературна українська мова

Орден «За мужність» Мирону Химиці вручав сам Президент

– Ось першою на нас дивиться з портрета, – мовить Мирон, – наш бойовий  медик Оксана Горпинич. Скільком хлопцям вона життя врятувала – не перерахувати, і нашому командиру, старшому лейтенанту Ігорю Скучинському... Майже з усіма я бачився на фронті. Безпосередньо з ворогом стикнулися 28 лютого 2022 року. Отримали бойове завдання – знищити ворожу бронегрупу, а конкретно це виявилася батальйонна тактична група. На Житомирській трасі у селі Ситняки біля бару «Асторія» ми її розгромили. У нашому складі було два танки, одна БМП і 11 військових. Серед нас не було втрат. Тоді й побачив перших рашистських полонених – це були контрактники, думали, що їх будуть зустрічати квітами і посмішками.

Зустріли, та як українці зустрічають ворогів!

Мирон Химиця за цей подвиг був удостоєний ордена «За мужність» третього ступеня і отримав його з рук Президента України. Володимиру Зеленському наш Герой подарував шеврон бригади. 

На захист диплома в політехніку прибув у військовій формі

У кожному місті є люди, про яких говорять з повагою та гордістю. Вони живуть серед нас – скромні, прості, але за їхніми плечима історії, які змінюють хід подій. Одним із таких є Мирон Химиця, 31-річний нововолинець, воїн, який пройшов війну не з чужих розповідей, а власними дорогами фронту. Його життєва дорога складалася, як у більшості однолітків: школа, місцевий електромеханічний технікум, здобуття вищої освіти у Львівській політехніці. 

А от далі – це вже життєва дорога патріота, юнака із твердими переконаннями. На захист диплома у виші він уже їхав із війни – з Донеччини, часів АТО – ООС і у військовій формі, був наймолодшим дипломником і єдиним із 120 випускників, хто вже знав запах війни. Мирон – ветеран АТО, один із тих, хто ще у 2015-му став на захист країни, коли на сході вперше загриміла війна. Але для нього вона не завершилася жодним перемир’ям чи пафосними словами. 

 – У 2015 році, – продовжує Мирон, – був мобілізований у ЗСУ, розпочав службу у зведеному батальйоні. Батькам не признавався деякий час, мотивував, що призваний на строкову службу. Але коли вони приїхали на Яворівський полігон до мене на прийняття присяги і побачили різновіковий склад підрозділу, то й розсекретили все. Через деякий час ми були передислоковані на Донеччину і по прибуттю відразу відчули війну: рашисти нас обстріляли реактивною, а потім ствольною артилерією. Хтось із місцевих здав, тоді вони там волали, щоб путін прийшов і їх врятував. Мене, як солдата з вищою освітою, агітували стати офіцером, пройшовши курси, але я щось не бачив себе військовим. Та й за рік вистачило адреналіну, емоцій на тій першій війні. Після демобілізації працював на шахті, за кордоном, але через два роки відчув – щось тягне мене в армію. І товариші вже служили за контрактом у 14-їй бригаді. Подумав – і став контрактником. До початку повномасштабного вторгнення на війні був під час ротацій.

«Коли на горизонті з’явилася ворожа колона – рішучість перемогла страх»

У лютому 2022 року Мирон Химиця знову вирушив на фронт – тепер як розвідник. Його друга бойова історія почалася у найгарячіші дні нової хвилі вторгнення.

Тоді, на Житомирщині, коли ворог рвався вперед, Мирон разом із одинадцятьма побратимами влаштував засідку. Вони чекали. Холод, земля, нерви, пульс у скронях. І коли на горизонті з’явилася ворожа колона – рішучість перемогла страх. Вогонь охопив залізо, і чорний дим став знаком: Україна не здається. Та колона росіян так і не рушила далі. Як мовив командир Ігор Скучинський, що руками розвідників тоді володів Бог.

оді й побачив перших рашистських полонених – це були контрактники, думали, що їх будуть зустрічати квітами і посмішками. Зустріли, та як українці зустрічають ворогів!    

– Війну я зустрів із побратимами на Рівненському полігоні, – продовжує Мирон, – готувалися до чергової ротації на Схід, відпрацьовували бригадне злагодження. Правда, техніку напередодні заправили на повні баки, отримали по два боєкомплекти і була вказівка, що вночі можлива бойова тривога. Не вірилося, що буде війна. Але вона прийшла, спросоння говорили, що у нас війна з 2014 року. Але коли відкрили телеграм, інші платформи і побачили масовану ракетну атаку, зрозуміли, що до чого. Менш ніж за дві години вже були в автомобілях і війну зустріли в дорозі. Основні сили бригади вирушили на Київщину, ми виконували бойові завдання на Житомирщині. Тоді місцеве населення масово стало на захист України, озброювалися мисливськими рушницями, нам вказували точки пересування ворога.

«Не розумію, як люди тут, на Волині, не усвідомлюють, що таке війна?»

Сьогодні сержант Мирон Химиця, після лікування важких поранень, перебуває у рідному Нововолинську. Ще й далі треба проходити його певні етапи. Як воїн звикає до цивільного життя?

– Важко,– відповідає, – не розумію, як люди тут, на Волині, не усвідомлюють, що таке війна? Вони вважають, що вона десь далеко, за тисячу кілометрів. Одумайтеся, ця відстань – це година льоту для ракети. Відкиньте думку, що моя хата з краю. Кого війна зачепила втратою рідної людини, чи когось з родини, тоді оговтуються… Не слід лякатися ЗСУ і слухати розмови, що когось там ТЦК запакували у бус, потрібно самому йти на курси, у тир вчитися стріляти, звертатися у рекрутингові центри. В армії потрібні люди з десятками інших професій – водії, діловоди, зварники, кухарі. У військах постійний недокомплект особового складу і відсидіти нікому не вдасться. Мій брат Михайло сьогодні також в ЗСУ, у 14-ій бригаді в батальйоні безпілотних систем захищає нас із вами від рашистів.

Мирон дуже схвально відгукнувся про спеціалістів відділу супроводу ветеранів війни міського управління соціального забезпечення Нововолинської міської ради, які надають конкретну допомогу, особливо в оформленні документів. Життєвий шлях Мирона Химиці – це шлях багатьох українців, які не обрали спокою, бо знали: свобода ніколи не приходить сама. Її треба виборювати.

У Нововолинську про Мирона говорять як про людину, котра не втратила людяності навіть серед вибухів і смерті. Ветеран, воїн, побратим – але перш за все, людина, яка любить свою землю. Його приклад – це не лише розповідь про війну. Це нагадування нам усім, що справжня сила – в тих, хто не зламався й не зрадив. І коли у місті запитають: хто такий Мирон Химиця, то відповідь буде короткою, але вагомою: це – наш Герой.