«Почуття, загорнуті в слова – подарунок не для всіх…». Тепла істоіря на вечір

Я грію руки, обнімаючи чашку, вдихаю вологе холодне повітря, настояне на запаху хризантем, чорнобривців і опалого листя, і з розумінням поглядаю на демона, який, попри ранкову пору, наливає собі віскі.

– Сьогодні в осені очі, як у рудої кицьки, – зауважує демон, салютуючи мені келихом. – Кицька хоче тепла, хоче, щоб її гладили і дозволили спати в ліжку – поряд із тим, хто подарує їй тепло. 

Я роблю перший ковток чаю, він майже обпікає мені язик, але це навіть приємно.

– А знаєш, я, мабуть, хочу того самого. Тепла. І щоб гладили. 

А ще мені сьогоднішній ранок на смак чомусь – як солона карамель. І цей контраст солодкого і солоного, вологого холоду повітря і гарячого чаю в моїй чашці лиш збільшує бажання тепла. 

Хочеться гріти руки в чиїхось руках, обніматися, занурюючись у його запах, змішаний із гірким димом осені. Цілувати кожен міліметр відкритої шкіри – торкатися злегка губами, як крилами метелика, і зігрівати подихом. 

– Як романтично... – демон промовляє ці слова голосом низьким і муркотливим, і сам він у цей момент чомусь теж схожий на величезного чорного кота. – У ліжко також хочеш із тим, з ким просто буде тепло? Чи то занадто нудна перспектива?

– То не твоя справа, якщо що, – посміхаюсь, знаючи, що він мені так того не лишить – і ще сьогодні підкине кілька спокус хоч би і з давноминулого... Щоб не нудно. 

Я продовжую:

– Зігріті люди не вразливі. Тепло стає їхніми обладунками. Як обвішаний щитами дракар*, упевнено входять вони щоразу у бурхливе людське море, легко відбиваючи стріли чиїхось недобрих намірів, поглядів і думок. Світло їхнє засліплює ворогів, але гріє тих, хто їх любить. Так це і працює – коли тобі тепло – ти можеш зігріти іншого.

Хочеться гріти руки в чиїхось руках, обніматися, занурюючись у його запах, змішаний із гірким димом осені.   

– А якщо він про то не просить? – запитує демон, заглядаючи мені в очі двома чорними безоднями.

– Буває, змерзнеш настільки, що просити – немає сил. Хоч ти маєш рацію – воно дивно, мабуть, звучало б, якби я сказала комусь, хто не просив: «Хочеш, я тебе зігрію?».

Відклади свою зброю, поклади голову мені на коліна, розкажи про все, що сталося з тобою за тисячі років твоїх битв. 

Або помовчи про це. 

А поки ти мовчатимеш, я читатиму карту твоїх шрамів – видимих і невидимих. І може, гладитиму твоє волосся. 

Якщо ти дозволиш.

– Так, це звучить дивно, – погоджується мій демон, допиваючи віскі.

Я замовкаю, також допиваючи свій чай. Руда кицька-осінь ходить на тихих лапах, мружить бурштинові очі, грається сухими листочками.

– Насправді усе, про що ти сказала, звучить не дивніше, ніж «я тебе кохаю». Чи «я тебе ненавиджу», чи «я тебе хочу», – демон говорить задумливо й тихо, очі ж його мають вогняний відблиск – лисиця знову біжить через осінній ліс. – Проте... – він робить паузу і за мить озвучує мені заховане мною від себе. – Перед тим, як сказати комусь про свої почуття – подумай, що він із цим робитиме?

* Дракар – особливий вид кораблів вікінгів із 30-ма і більше парами весел, який характеризується високо піднятими штевнями на носі та кормі, прикрашеними зображеннями голів драконів. 

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняється цукор.