Сніги тебе нам подарували, і – забрали… Історія на вечір

Сім років у їхньому домі було тихо.

Не було дитячого плачу.

Не було дрібних слідів на снігу біля порога.

Не було розкиданих іграшок і запаху теплого молока.

Була тільки молитва.

І – чекання.

Вони ходили всюди – по лікарях, по монастирях, по знахарках, по святих місцях, де каміння пам’ятає більше сліз, ніж дощу.

Ставали на коліна в церквах, де ікони дивляться так, ніби бачать людський біль наскрізь.

І щоразу повертались додому з порожніми руками… але з повними серцями – бо були разом.

Вони не втрачали одне одного.

І тому не втрачали надію.

*

Того дня зима була справжньою – важкою, глухою, білою.

Сніг лежав високими заметами, мов мовчазні могильні кургани.

Небо було низьке, як стеля в старій хаті.

Після ранкової молитви Василина збиралася на роботу.

Вийшла надвір – і зупинилася.

Біля їхнього дому, просто на сніговому заметі, лежала велика ковдра.

Не снігова.

Не вітром занесена.

Не випадкова.

Жива.

Вона підійшла.

Руки тремтіли, серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.

Вона розгорнула ковдру…

І побачила немовля.

Маленьке.

Тепле.

Живе.

Дитя не плакало – тільки тихо дихало, ніби боялося злякати цей світ своїм подихом.

Василина не кричала.

Не впала.

Не заплакала одразу.

Вона просто стояла на колінах у снігу і дивилася, як дивляться на диво.

Василь вибіг із хати, почувши її голос.

Побачив ковдру.

Побачив дитину.

Побачив очі дружини.

І все зрозумів.

Вони мовчали.

Обіймали дитину.

Плакали.

Сміялися.

Тремтіли.

Це був плач щастя і страху водночас.

Бо вони знали – чужа дитина не може бути просто так своєю.

Вони не хотіли йти до міліції.

Не хотіли віддавати.

Не хотіли розлучатися навіть на хвилину.

Але знали:

любов не може починатися з порушення закону.

І вони поїхали.

У міліцію.

У лікарню.

По інстанціях.

По кабінетах.

Ставали на коліна в церквах, де ікони дивляться так, ніби бачать людський біль наскрізь.

По холодних коридорах із запахом паперу і байдужості.

І благали.

Не просили – благали.

Як люди, що просять не дитину.

А життя.

Коли породіллю не знайшли…

Коли ніхто не прийшов…

Коли ніхто не шукав…

Коли ніхто не питав…

Їм віддали дитину.

І світ став іншим.

*

Вони стали батьками.

По-справжньому.

Назавжди.

Не по крові – по серцю.

Не по документах – по долі.

Потім у селищі говорили, що дитинку нібито підкинула жінка з білорусі, що приїжджала електричкою на базар.

Середина 1990-х.

Часи голоду, страху і відчаю.

Часи, коли матері іноді залишали дітей не від жорстокості, а від безвиході.

Але для Василя і Василини це вже не мало значення.

Бо це був їхній син.

Їхній хлопчик.

Їхнє диво зі снігу.

*

І ось – знову зима.

2026-ий.

Знову сніг.

Знову мороз.

Але тепер – інший біль.

У морозні дні Василь і Василина хоронили свого сина.

31-річного.

Загиблого на передовій.

Героя.

Вони стояли біля труни.

Не як батьки.

Як люди, в яких відібрали Всесвіт.

«Сніги тебе нам подарували, і – забрали…»

– ридали вони.

Точніше – вже бабуся і дідусь.

Бо поруч стояли двоє дітей.

П’ятирічні двійнята.

Василько і Василинка.

Маленькі долоні.

Великі перелякані очі.

На біль дорослих.

Дідуся і бабусі.

Мами.

Дитячий погляд на смерть,

яку неможливо пояснити.

*

А сніг падав.

Тихо.

Повільно.

Як молитва.

Як прощання.

Як благословення.

І здавалось, що сама зима схиляє голову.

Бо є історії, які не просто про людей.

Є історії – про долю.

Про віру.

Про любов.

Про біль.

Про сенс.

Про те, що іноді Бог дає через сніг.

І забирає через війну.

Але залишає пам’ять.

Любов.

Дітей.

Світло.

І залишає історії, які мають жити.

Василина ПИСАНКА.