Журналіст, який врятував дитину під час обстрілу, зняв біль родин зниклих безвісти солдатів

–  Це стрічка про зниклих безвісти, яка розповідає про процес повернення тіл людей, які гинуть на полі бою, їхню ідентифікацію та відновлення імен. Також про рідних загиблих, які часто мучаться, залишаючись у невідомості, адже офіційно людина вважається зниклою безвісти, – розповів Мар’ян Кушнір.

Журналіст працює на фронті з 2015 року – документує бої, штурми, втрати й життя між обстрілами. Але він відомий не лише завдяки своїй роботі, а й нещодавній трагічно-героїчній історії. У ніч з 27 на 28 січня російський «Шахед» влучив у його будинок (у Білогородці поблизу Києва. – Ред.). Палаюча квартира сусідів, дитина серед диму, секундні рішення – і трагічне зіткнення з війною стало не репортажем, а черговим досвідом. Внаслідок удару загинули молода жінка та її цивільний чоловік, але Мар’ян врятував їхню чотирирічну доньку. За цей вчинок він отримав орден «За мужність» III ступеня.

 В інтерв’ю виданню «Цензор.НЕТ» він розповів, якою була та ніч.

– Ми з дівчиною відпочивали – дивилися серіал «Менталіст», – каже Мар’ян. – І тут я периферичним зором бачу спалах у вікні й чую гучний вибух. Для мене тоді було незрозуміло, що саме вибухнуло. Як правило, я завжди чую дрони й реагую, тому що виїжджаю на нічні прильоти під час атак на столицю. Та й з безпекових міркувань часто намагаюся контролювати такі речі. Але цього разу жодного звуку не було. І це не телевізор заглушив – ми справді його не чули. Як потім говорили сусіди, у них та сама історія. Можливо, через погоду чи ще щось.

Після вибуху, пам’ятаю, дівчина вибігла в коридор й питає, що робити? Кажу: «Знайди кота». А сам побіг до вікна подивитися, де і куди влучило. Здогадувався, що це наш будинок, але вирішив упевнитися. Виглянув – побачив пожежу на шостому поверсі. Без роздумів взувся, взяв тактичний медичний рюкзак, який у мене завжди напоготові при вході, і побіг прямісінько на шостий поверх. Сусіди тільки-но починали відчиняти двері – ті, в кого також були сильні пошкодження, у кого квартири погоріли. Вони були в такому «замороженому» стані. Я до них говорю – не реагують, але я розумію, що з ними все більш-менш ок. До квартири, яка найбільше постраждала, були привідчинені двері. Як я потім здогадався, вибуховою хвилею виламало замок. Я їх відкрив і чую, що тріщить вогонь, та бачу спалахи на вході до другого поверху квартири. А тут на дивані – дівчинка, яка кричить: «Мама! Де мама?!». Вона в піжамі. Не розуміє, що відбувається. Я швидко беру її на руки й виношу з квартири – там уже все було в диму. В коридорі сусіди бігають у повному хаосі. Я розумію: якщо є дитина, значить, були й батьки – це ж ніч. А вони на другому поверсі, де усе горить. Можливо, ще є шанс їх врятувати.

Підійшли сусіди з першого поверху. Я передав їм дитину, яку вони спустили донизу. Побіг назад. Кликав, чи є хтось живий? Намагався піднятися сходами на другий поверх, але все уже було повністю у вогні. Я знав, що там дерев’яне перекриття, і коли воно горить, є ризик обвалу. Прибігли інші сусіди, хтось приніс вогнегасники. Ми намагалися щось гасити, але, очевидно, це було безрезультатно. Однак не пробувати врятувати людей – не варіант. Сусіди рвалися лізти туди, у вогонь. Якось вдалося їх стримати, бо якби вони туди піднялися, довелося б витягувати вже їх: або задихнулися б димом, або їх би завалило.

Відкриваю двері і чую, що тріщить вогонь, та бачу спалахи на вході до другого поверху квартири. А тут на дивані – дівчинка, яка кричить: «Мама! Де мама?!». Не розуміє, що відбувається.

Ми побігли в сусідню квартиру, де теж була пожежа. Щоб ви розуміли: в одній кімнаті-спальні загинула пара, а в іншій – через стінку в сусідній квартирі, спала жінка з дитиною. У них теж усе повалило, але люди вціліли і вибігли. Це було диво! Так от власник цієї квартири намагався гасити пожежу. Був у протигазі. Певне, на автоматі одягнув, адже його професія якось пов’язана з хімічним виробництвом. Ми намагалися допомагати. В один момент я просто піднімаю голову – а там уже язики вогню заходять по стелі. Ризик того, що вона повністю впаде, теж був. Довелося і з цієї квартири виганяти людей. Потім я спустився донизу, подивився на свою машину, яка була запаркована прямісінько під вікнами. І згадав, що є якесь добро у світі: цегла і всі уламки впали просто рівно навколо неї…

Виїхав, посадив дівчину з котом у машину. Ми там залишилися і вже дивилися, як усе горить, як швидко пожежа переходить у бік моєї квартири, як працюють рятувальники. Думаю: «Я її купував, стільки сил та часу було в неї вкладено. Може, вона не найкраща, але моя. Вона зараз не згорить, але її просто заллють, а морози ж. Зараз до всього ще й станеш безпритульним». Але пощастило, як і з машиною.

Тут треба віддати належне: сусіди дуже швидко оговталися. Після того як пожежники все загасили і пролили, щоб не залишилося навіть найменшої частинки, яка може загорітися, ми з сусідами просто взяли відра, ганчірки й вичерпували воду, яка лилася. Чотири чи п’ять годин ми рятували будинок, щоб нижні поверхи не затопило, і це дало результат. Станом на зараз є газ, вода і світло. Забудовник навіть вже зробив зверху перекриття, підмурував те, що було зруйновано.

– Пам’ятаю, як ви описували момент, коли забирали дитину. Це було страшно…

– Справді, це був страшний момент! Я взагалі на фронті бачив багато смертей та різних ситуацій, зокрема евакуацію дванадцятирічної дівчинки з Макіївки, коли снаряди прямо падають у хату, яка складається, а з неї виходить дівчинка, яку ще вночі привалило стінкою. Але коли ти береш дитину, яка дуже сильно тремтить, ніби у неї судоми, це не передати словами. Я усвідомлюю, що це в неї істерика і сильний страх. А я не можу їй нічого сказати, адже розумію: її мама прямо зараз горить зверху. Це дуже важке відчуття. Я до того не володів детальною інформацією про цю сім’ю – ми бачилися як сусіди, віталися, тож не знав, що це не батько дівчинки нагорі. Подумав: якщо у неї більше нікого немає? У неї ж батьки тільки що загинули, то вона залишилася одна. Що з нею буде? Уже промайнула думка, щоб удочерити. Але потім з’ясувалося, що, на щастя, є рідний батько і брат…

Знаєте, паніка – страшна річ. Цей хаос дуже небезпечний. Я це чудово знав з досвіду. Мені навіть доводилося кричати на сусідів (бо за таких обставин людина може погано чути): «Ідіть звідти!», «Туди не ходіть! Небезпечно!». Адже хтось має великий досвід, а хтось – взагалі ніякого, і може стати жертвою. Це було б не ок. І так забагато смертей.

– Чому росіяни нас ненавидять?

– Тому що ми реально кращі. Нам все вдається. Це багатостолітня ненависть. Нас морили голодом, убивали війнами, намагалися прибрати з історії, з нас робили блазнів, щоб ми не були нацією. Як режим може сприймати по сусідству вільну, незалежну й демократичну країну, яка краща?! Їм потрібно, щоб нас не існувало.

Ольга МОСКАЛЮК, «Цензор.НЕТ»

Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: