Священник від Бога – з хрестом, лопатою і сокирою в руках: історія української церкви в Любешові

У 2000 році в селищі Любешів було розпочато будівництво Свято-Вознесенської церкви, яка належала до УПЦ Київського Патріархату. У 2004-му – освячено. Нині її громада діє як парафія Православної Церкви України. Наша розмова про те, яким був шлях до того, щоб цей храм з’явився, – «копійка до копійки, цеглинка до цеглинки, бо багатих меценатів не було», зокрема, з його першим та незмінним настоятелем отцем Юрієм Устимчуком.

«Я вам пришлю священника від Бога»

Уже побувавши у Свято-Вознесенській церкві Любешова,  можу тільки сказати, що давно мала б розповісти про неї, її громаду на сторінках газети «Волинь». А ще подякувати нашому читачеві Івану Солошику, за те, що підказав цікаву адресу (ми зустрічалися нещодавно з Іваном Васильовичем як із переможцем редакційної акції, котрий отримав 1000 гривень від газети). Сам він відверто каже, що активним членом громади став в останні вісім років, коли вже вийшов на пенсію:

– До цього їздив в основному в рідне села Проходи, де, на щастя, вслід за  Свято-Вознесенською церквою Любешова, також відкрили українську церкву. Тепер, долучившись активніше до цієї громади, бачу, як вона розвивається, як дуже багато робить для цього настоятель храму отець Юрій... Про те, з чого все починалося, вам розкаже Валентин Поліщук, який став ініціатором створення громади ще в кінці 1990-х...

Тож спілкування насамперед із Валентином Михайловичем, якого в Любешові знають не лише як народного умільця, котрий виготовляє  дерев’яні мініатюри, а й – справжнього українця, патріота, краєзнавця. І ось  цей чоловік, котрий все життя бореться за правду, яку, як вважає, не знають або забувають багато наших співвітчизників, пригадав:

– То було років 25 – 26 тому. До мене якось приїхав професор Рожко з Луцька (Володимир Рожко, уже покійний, – український історик, почесний професор ВНУ імені Лесі Українки, кандидат церковно-історичних наук, дійсний член Інституту дослідів Волині у Вінніпезі. – Авт.) і каже: «Давайте зробимо церкву у Любешові». Я питаю: «Яку?» Він на це відповідає: «Українську... Я вам пришлю священника від Бога». То я дослівно передаю нашу першу з ним розмову.

Тоді Юрій Устимчук, який уже чверть століття є настоятелем Свято-Вознесенського храму Любешова, вчився в духовній семінарії. Володимир Рожко, певно, читав семінаристам лекції, тож і набачив для майбутньої української церкви «священника від Бога». Залишалося організувати релігійну громаду й «зробити» саму церкву.  Про ці перші кроки Валентин Михайлович розповідає:

– Треба було створити двадцятку (виконавчий орган релігійної громади (парафії), який зазвичай складається з 20 (або більше) найбільш активних парафіян. – Авт.). Пішов я до своїх друзів-однодумців. Відгукнулися подружжя Поперечних, Веремейчиків, Войтюків, Валерій Денисюк... Коли вже була двадцятка, то вирішувалося питання приміщення. Ним стала «бляшанка», в якій свого часу була хімчистка.

«Отець Іван Шимків благословив мене на вступ у Волинську духовну семінарію»

У цій «бляшанці», що знаходиться на другому кутку Любешова, стосовно від того місця, де стоїть новозбудована церква, і правилася служба Божа років три, поки тривало будівництво (під забудову треба було, звичайно, одержати від Любешівської селищної ради дозвіл на земельну ділянку). Зводили, як мовиться, всім миром. І про це ми спілкувалися з першим та незмінним настоятелем Свято-Вознесенського храму Любешова, отцем Юрієм Устимчуком:

  – Сьогодні у нас – он який величний храм, а починали звершувати службу Божу в приміщенні... колишньої хімчистки. Будували свою церкву своїми силами. Збирали копійку до копійки, цеглинка до цеглинки, бо багатих меценатів не було. Виконроби нас трохи виручали – безоплатно роботи виконували.

Але, пам’ятаючи, що Володимир Рожко в особі Юрія Устимчука  пообіцяв громаді «священника від Бога», я все ж хочу, щоб отець Юрій  зробив екскурс у минуле. Де, в якій сім’ї він виріс, як обрав святенницький шлях? І ось спогад про це:

 – Я народився й виріс у селі Ветли тодішнього Любешівського району, в багатодітній сім’ї селян. У Ветлах тоді церкви не було, то в основному тільки не великі свята їздили до храму чи то у Велику Глушу, чи в село Мохре – це вже білорусія, тепер – закордон, ну а тоді можна було через ліс переїжджати. А коли у Ветлах з’явилася церква, будівництво якої в 1996-му благословив владика Яків (у 1995 році владика Яків був призначений керуючим Волинською єпархією УПЦ Київського патріархату. – Авт.), то я, школяр,  пішов співати в хорі. Був і хористом, і паламарем. Настоятель храму села Ветли священник отець Іван Шимків благословив мене на вступ у Волинську духовну семінарію. І після школи ми вступили.

Отець Юрій так і сказав: «Ми вступили». А вже на моє запитання-уточнення додав:

– Саме маючи благословення отця Івана, я зміг зробити такий крок. На четвертому курсі, на Святого Миколая (це був 1999 рік) владика Яків рукоположив мене в сан диякона, а в 2000-му, 15 лютого на Стрітення, – в сан священника.

Тоді отець Юрій і прийшов служити в Любешів. В принципі, ніби й зайве питання стосовно того, чи бажання стати священником – це була мрія з дитинства, але і про це зайшла мова.

 – Я ріс у великій сім’ї, завжди молився, як вже казав, у шостому–сьомому класах став паламарем, співав у церковному хорі, – розповідає отець Юрій. – І все ж у мене була боязнь з приводу подальшого вибору життєвої дороги. Тобто я сам собі ставив питання: «Чи готовий я стати священником, чи зможу нести хрест священства?» Відповідь отримав за підтримки отця Івана. Він не тільки багато що пояснив мені щодо таланту, бажання (якщо вони є, то треба йти до мети) – з його благословення я сьогодні маю цю можливість – нести Божу благодать вірянам.

Дружина отця Юрія, Людмила, – теж ветлівська. Подружжю Бог дав троє дітей – доньку й два сини. Матінка Людмила, яка керує церковним хором,  закінчила духовну семінарію – здобула освіту регента. Старший син, Серафим, обрав, як і батько, святенницький шлях – вчиться на другому курсі Волинської православної духовної академії. Він – ще й студент медичного факультету (спеціальність «реабілітолог») ВНУ імені Лесі Українки. Матиме вибір після закінчення вишів, або поєднуватиме в подальшому житті. Ну а молодші син і донька – ще школярі, які плекають свої мрії.

«Не може бути так: москва вбиває, а московський патріархат хоронить…»

Ми спілкувалися  весняного дня на церковному подвір’ї, де стоїть велична споруда храму, де все впорядковано, де затишно від зелені й квітів. А отець Юрій пригадував, як років три служба була в тій «бляшанці-хімчистці», і уже в той час почали зводити свій храм:

 –  У 2000-му владика Яків освятив камінь під будівництво. Чотири роки тривало воно. Непросто це давалося, бо громада була маленька. У 2004-му храм поверхово завершили. Владика Михаїл освятив його. Ще залишалося всередині розпис зробити. Іконостаса придбати. Сьогодні ми вдячні Богові, вдячні громаді, нашим хористам, парафіянам, які зуміли своєю колядкою, збором коштів побудувати цей храм. Бо ж великих пожертв ми не отримали ні від влади, ні від меценатів – щедрих благодійників ніколи не мали.

Коли йшло будівництво, то отець Юрій не стояв і дивився, як інші працюють, а й сам трудився. А люди брали з нього приклад і безоплатно долучалися до робіт на своїй святині. 

Мова зайшла про те, як сьогодні, на п’ятому році російсько-української війни –  більше людей (любешівців чи мешканців із навколишніх сіл, де нема ПЦУ) відвідує храм?

 – Слава Богові, на сьогоднішній день є збільшення парафіян. Можна сказати,  що – в рази. На сьогодні багато парафіян доїжджають із сіл, в яких московські церкви, – каже отець Юрій. – Молоді пари вінчаються в нас. Хрещення здійснюємо. Знаю, що чимало людей по селах хочуть мати свою, Православну Церкву України. Але, на жаль, поки що в нашому краї дуже тяжко з переходом громад до ПЦУ. Люди патріотичні, які хочуть України і української церкви, їдуть з навколишніх сіл до нас. Особливо, коли йдеться про роки повномасштабної війни, коли на фронті гинуть люди – чиїсь чоловіки, сини, яких відспівуємо і в нашому храмі. Я казав, що не може так бути: москва вбиває, а московський патріархат хоронить – у церкви московського патріархату йдуть рідні оплакувати непоправну втрату. Це щось неправильно!

 У роки війни багато храмів стали волонтерськими центрами. Не залишилася осторонь і Свято-Вознесенська церква. І з приводу цього отець Юрій сказав:

 – Ми з початку повномасштабного вторгнення й по сьогодні допомагаємо нашим захисникам. Волонтерів від нашого храму дуже багато. Готуємо передачі на передову, закупляємо дрони. Вчора шість тисяч передали для ЗСУ. І кожного місяця проводимо збір. Те, чим живе Україна, тим і наша громада переймається...

І промовистим свідченням цього є каплиця Пам’яті захисників-Героїв,  зведена на території храму, до якої провів священник, і розповів:

 –  Збудували ми капличку з допомогою родин загиблих на російсько-українській війні у 2023 році. Тоді поставили одну плиту, на якій викарбували імена тих воїнів, котрі віддали життя за Україну. Це наші земляки – мешканці не тільки Любешівської громади, а всього колишнього Любешівського району. Є імена й бійців, батьки яких переїхали в наш край у війну, то й діти – також стали любешівцями. Торік доставили ще одну плиту. І тепер тут викарбовано 134 імені. На жаль, сьогодні число захисників-Героїв вже більше. По завершенню війни (дай Бог, вона завершиться, й не гинутимуть молоді люди!) буде ще одна плита, на якій увічнимо пам’ять Героїв.

А ще ми пройшлися Алеєю Пам’яті захисників-Героїв, де ростуть іменні деревця, посаджені рідними тих, хто віддав життя за Україну. Й своє деревце може посадити кожна родина, яка виявить бажання таким чином увічнити пам’ять сина, чоловіка на території храму.

«Панотець Юрій все своїми руками робить»

А потім про свого священника, завдяки якому громада за останні роки дуже багато зробила, говорили Валентин Поліщук, Іван Солошик – ті, хто добре його знає, як скромну людину, котра про свої заслуги промовчить.

І йшлося про те, що на всіх в’їздах у Любешів Свято-Вознесенська церква своїм коштом поставила хрести-обереги. Є такий хрест тепер на кордоні з білоруссю. А на кладовищі в Любешові церковна громада збудувала капличку.

Оскільки з часу відкриття храму минуло понад двадцять літ, то тут уже  багато що оновлено і всередині, і зовні. По суті, весь час щось добудовували, міняли, ремонтували. Куполи, зокрема, перекрили. Не відразу це вдавалося робити – почергово в 2018 – 2020 роках. Знову з миру по нитці парафіяни збирали.  А у  2021-му замінили вікна, оновили фасад, утеплили храм, у 2023 році – зробили й теплу підлогу.

– І ми обов’язково добавимо, що панотець Юрій все своїми руками робить, –  каже Валентин Поліщук.– Він – справді священник від Бога, як колись висловився Рожко, котрий і спонукав до створення нашої релігійної громади, будівництва українського храму. Його можна побачити і з лопатою, і з сокирою в руках – у траншеї чи десь на висоті. Коли йшло будівництво, то отець Юрій не стояв і дивився, як інші працюють, а й сам трудився. А люди брали з нього приклад і безоплатно долучалися до робіт на своїй святині.

Валентин Поліщук не оминув і такого промовистого факту: любешівський хлопець Юрій Бондар загинув на війні. Свого часу він прислуговував у храмі. Після школи став студентом Київської духовної академії. Не встиг одержати сан священника – пішов служити, коли треба було захищати Україну, й віддав за неї життя. Таким вихованцем-патріотом отець Юрій може по праву гордитися...

До речі, при  Свято-Вознесенській церкві ще в 2015-2016 роках була збудована й успішно працює недільна школа, і це є свідченням турботи про те, яким виросте майбутнє покоління. Тут їм дають ази перших кроків пізнання Бога. Вихованці недільної школи змалку засвоюють релігійні та моральні заповіді (не вкради, не убий, шануй батьків), які в дорослому житті допоможуть стати людьми, котрі здатні любити ближнього, бути милосердним, вміти співпереживати.

Катерина ЗУБЧУК.