Марічка питала в долі, чи любить та її чоловіка достатньо, щоб залишити його живим.
Гадання на Романа: «Любить – не любить – любить…». Історія на вечір
На Андрія дівчата в їхньому селі завжди ворожили на судженого. Кидали чобіт через ворота, ховали під подушку гребінець, прислухалися, звідки загавкає собака. А Марічка не вірила у жодні прикмети
– Моє гадання вже справдилося, – сміялася вона, пригортаючись до Романа. – Ось він, мій суджений. Стоїть, сопе й пахне димом, бо знову грубку розпалював сирими дровами.
Роман удавано сердився:
– Не сопу я.
– Сопеш.
– То я від кохання важко дихаю.
Вони одружилися зовсім молодими. Весілля було просте: кілька столів у садку, мамині голубці, сусідська гармошка і біла сукня, яку Марічці перешила тітка з міста. Найдорожчими подарунками стали дві обручки й маленька яблунька, яку молодята посадили за хатою.
Найдорожчими подарунками стали дві обручки й маленька яблунька, яку молодята посадили за хатою.
– Коли зацвіте, у нас буде донечка, – сказав Роман.
– А коли дасть яблука?
– Тоді сина заведемо.
Яблунька зацвіла наступної весни. А ще через дев’ять місяців народилася Соломійка.
Сина вони так і не встигли задумати.
Почалася велика війна.
Роман пішов до війська у перші дні. Марічка не просила його залишитися. Лише допомогла скласти речі, зашила у внутрішню кишеню куртки маленьку іконку й довго пригладжувала долонею комір, ніби хотіла запам’ятати кожну ниточку.
– Я повернуся, – сказав він.
– Я знаю.
– Не плач.
– Я не плачу.
А тоді він вийшов за хвіртку, і Марічка впала навколішки просто посеред кухні, затуливши рот рушником, щоб не розбудити донечку.
…Роман телефонував щодня. Потім – раз на кілька днів. Згодом надсилав лише короткі повідомлення: «Живий», «Усе добре», «Цілую вас».
Коли довго не було зв’язку, Марічка виходила до яблуні. Навесні торкалася долонею її білих пелюсток, але не зривала – берегла кожну майбутню зав’язь, кожне яблучко.
А тоді знаходила у траві ромашку й тихо обривала її пелюстки:
– Любить… не любить… любить…
Та гадала вона не про Романове кохання. У ньому не сумнівалася ніколи. Марічка питала в долі, чи любить та її чоловіка достатньо, щоб залишити його живим.
Пелюстки мали закінчуватися тільки на доброму слові. Коли випадало інакше, вона нишком зривала ще одну ромашку й починала спочатку, наче долю можна було перехитрити дитячим ворожінням.
Одного серпневого ранку Роман подзвонив сам.
– Марічко, ти не сваришся, що я рідко пишу?
– Сварюся.
– А любиш?
– Не люблю.
На тому боці він замовк.
– Не люблю, коли ти мовчиш, – додала вона. – Не люблю, коли не бережеш себе. Не люблю цю війну. А тебе… тебе я любитиму, навіть коли стану старою й беззубою.
Роман засміявся.
– Я теж тебе люблю, моя ворожко.
– Ти звідки знаєш про ворожіння?
– Бо ти мені щоліта казала: «Любить – не любить – любить». І завжди брала нову ромашку, коли випадало не те слово.
– Не вигадуй.
– Я все бачив.
То була їхня остання розмова.
…За два дні подзвонив командир. Сказав, що після важкого бою Роман не повернувся на позицію. Зник безвісти.
Не загинув.
Не потрапив у полон.
Не повернувся.
Два слова – «зник безвісти» – стали для Марічки довгою дорогою без кінця. Вона телефонувала у шпиталі, військові частини, волонтерські штаби. Надсилала фотографії, заповнювала анкети, здавала аналізи. Щодня перевіряла списки. Щоночі прокидалася від того, що їй начебто стукали у вікно.
Минув місяць. Потім другий.
– Коли зацвіте яблунька, у нас буде донечка, – сказав Роман.
Сусіди відводили очі. Мама просила:
– Доню, ти мусиш жити заради Соломійки.
– Я й живу, мамо.
Але то було не життя. Марічка ніби вперше вчилася ходити, говорити, варити борщ, заплітати доньці коси й навіть усміхатися. Лише всередині її все завмерло на тому серпневому дзвінку.
…На Андрія випав перший сніг.
Соломійка принесла зі школи паперову ромашку.
– Мамо, давай поворожимо.
– На кого?
– На тата.
Марічка стиснула губи.
– На тата не ворожать.
– А ми будемо.
Дівчинка сіла біля вікна й почала відривати паперові пелюстки:
– Повернеться… не повернеться… повернеться…
– Не треба, доню.
– Треба.
Остання пелюстка залишилася на слові «не повернеться».
Соломійка насупилася, швидко розірвала її навпіл і сказала:
– Тепер їх дві. Перша – «не повернеться». А друга – «повернеться». Остання завжди головніша.
Марічка обняла донечку й уперше за багато місяців заплакала вголос.
Саме тоді задзвонив телефон.
Номер був незнайомий.
– Пані Марія? – запитав чоловічий голос. – Я телефоную щодо вашого чоловіка.
Марічка перестала дихати.
– Він живий, – сказав голос. – Є підтвердження, що Роман перебуває в полоні. Стан поки невідомий, але він живий.
Вона опустилася на підлогу, притискаючи телефон до грудей. Соломійка дивилася на неї великими очима.
– Мамо, що?
Марічка не могла говорити. Лише кивала, сміялася крізь сльози й цілувала доньчині руки.
– Тато живий?
– Живий.
– І повернеться?
– Повернеться.
…Тієї зими вони щодня виходили до яблуні. Вона стояла гола, обмерзла, з почорнілими гілками, та Марічка знала: всередині дерева вже готується весна.
Вона торкалася долонею холодної кори й шепотіла:
– Живий… чекаємо… повернеться.
…Навесні яблунька зацвіла так рясно, як не цвіла ніколи.
Під нею, серед молодої трави, розпустилася перша ромашка. Марічка нахилилася, провела пальцями по білих пелюстках, але не зірвала.
Вона більше не гадала.
Лише прошепотіла:
– Любить. Живий. Повернеться.
І залишила ромашку цвісти – до Романового повернення.
Зараз також читають: Як підкорити серце… продавця морозива. Історія на вечір.
