Серед студентів, які виконували «Тиху молитву» та інші пісні під час 5-годинної повітряної тривоги над Луцьком, була і Зоряна Киричук. Дівчина каже, що спільне виконання підбадьорювало і додавало сміливості не боятися.
Волинська журналістка: «Коли над Луцьком лунали вибухи, місто рятувало своїх людей і… співало»
Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу журналістка Євгенія СОМОВА
…молодими людьми, котрі рятували лучан під час ворожої атаки
Про загрозу масованої атаки 13 травня на Захід України, і зокрема на Луцьк, нас попереджали. Але за роки повномасштабної війни ми вже звикли до подібного, до сирен повітряної тривоги. Та й оте «можлива атака» ще не означає, що вона буде саме на обласний центр Волині. Сподівалися, що, як мовиться, смертоносна біда пронесеться мимо. Тож того травневого ранку місто жило звичним життям. Їздив транспорт, працювали підприємства, школи, лікарні… На зупинці біля ТРЦ «Промінь» юрмився народ. Але коли, через кілька хвилин після оголошеної тривоги, в небі, просто над головами, з’явився «шахед» і різко пішов на зниження, люди кинулися в сусідній супермаркет «Сільпо». Попри те, що там вже були відвідувачі, його працівники прийняли усіх. Швидко організували прихисток, принесли крісла і лави, аби могли присісти, бо ж тривога була затяжною, пропонували воду, заспокоювали.
«Ніхто не звертав уваги на розсипаний горох із пачки, яка впала, на зім’яті корзини, на яких сиділи люди. З кожним черговим прильотом нас переміщали все глибше в магазин, де безпечніше», – читаю у фейсбуці вдячний допис Тетяни Нестерук, котра рятувалась того дня у «Сільпо». І він не поодинокий. Лучани, які знайшли там прихисток, щиро дякували працівникам закладу за допомогу, турботу, терпіння. Попри небезпеку для власного життя, вони знайшли у собі силу усміхатися, підтримувати інших, проявили людяність. Тому скажу усім, хто говорить, що нинішня молодь «не така, як колись», що вона черства, зухвала, егоїстична. Це – неправда. Вона просто інша, більш розкута, ніж були ми. Росла ж і формувалася в інші, кращі часи. Але і їй дісталось бід від життя. На її долю припала війна, яка змусила раніше дорослішати. У молодих українців був вибір: виїхати за кордон чи залишитись в Україні, ризикуючи життям. Ті, хто обрав другий варіант, – навчаються, працюють у тилу, волонтерять чи захищають Батьківщину зі зброєю в руках. Це покоління платить високу ціну за свою свободу, право жити на рідній землі, але не черствіє серцем. Воно демонструє національну самосвідомість, патріотизм, любов до материнської мови, пісні та незламність у час випробувань.
Так як це зробили студенти Волинського коледжу культури і мистецтв ім. І. Стравінського під час недавньої атаки ворога. Відео, на якому вони співали, коли над Луцьком літали дрони і лунали вибухи, розлетілось соцмережами. Через тривогу, яка тривала 5 годин, частина з них не змогла здати екзамен із хорового співу. Довелося спуститися в укриття. Аби зняти стрес, тривожність, студенти заспівали «Тиху молитву», у якій було благання до Бога про мир і спокій, віра в майбутнє, а, щоб розвеселити душі, підняти дух та підтримати один одного – запальні українські народні пісні.
…самокатниками, котрі їздять, де хочуть
Кілька днів тому я ледве не стала свідком дорожньо-транспортної пригоди з участю дітей на проспекті Волі. Троє підлітків, котрі каталися на одному електросамокаті, раптово виїхали на дорогу, щоб перетнути вулицю. Причім поза пішохідним переходом. І добре, що водій вчасно загальмував. Інакше б не уникнути біди. Перша думка була: «Чи знають батьки, де їхні діти зараз, чи розповіли їм про правила дорожнього руху?». Адже самокати прирівнюються до мопедів. Отже, вони – учасники дорожнього руху і зобов’язані дотримуватися усіх правил, встановлених для водіїв. На жаль, часто самокатники забувають про них. Їздять де заманеться: хто в потоці машин, хто тротуаром (іноді й в нетверезому стані), жахаючи пішоходів. У Луцьку були випадки, що через надто швидкісну їзду травмували перехожих. Непоодинокі й аварії на дорогах із вини самокатників. Тож нерідко читаєш повідомлення патрульної поліції на кшталт цього: «27 березня ввечері у Луцьку на пішохідному переході біля «Там-Таму» сталася ДТП. Водій автомобіля Opel Antora наїхав на хлопця, що пересувався на самокаті. Дитина виїхала на проїзну частину на заборонений сигнал світлофора. Хлопець отримав травму ноги».
Я не можу працювати, то хоч так намагаюся допомогти хлопцям. Коли знаю, що не мерзнуть їхні руки, то тепліше на душі.
Звісно, електросамокати не заборониш. Нині це популярний у молоді вид транспорту – зручний, дешевий. Але дикі самокатники, котрі їздять, ігноруючи правила руху, вже всіх дістали – і пішоходів, і водіїв автотранспорту. Останні кажуть, що їм не місце на проїзній частині. А пішоходи захищають право на своє місце під сонцем, на безпечні тротуари. Мовляв, кермувальники самокатів, скутерів, моноколіс, інших видів електротранспорту повинні мати довідки про ознайомлення з правилами дорожнього руху і пересуватися лише відведеними для них зонами, скажімо, велодоріжками. Звісно, думка слушна, однак є одне але. У Луцьку (та й в інших містах) інфраструктура не пристосована для руху такого транспорту. На окремих вулицях тротуари затісні навіть для пішоходів. Тож у департаменті ЖКГ міста на проблему забили, бо не знають як боротися з дикими самокатниками, як контролювати їх. Адже якогось рецепту, як рятуватися від них, єдиного закону, який би чітко визначав вимоги до цього виду транспорту, стандарти регулювання його руху, нема. Правда, на розгляді у Верховній Раді ще з минулого року лежить законопроєкт, який має врегулювати рух малого електротранспорту.
Тим часом у деяких містах України його не чекають. Вирішують проблему, хто як може. Так, у Рівному запровадили для нього обмеження руху в пішохідних зонах, у Івано-Франківську заборонили пересування центром міста.
До речі, Європа теж бореться із самокатниками, водіями сігвеїв, моноколіс. В Італії, скажімо, для них запровадили шоломи і страхування. У Фінляндії керувати ними можуть особи не молодші 15 років.
…бабусями, яким спокій і не сниться
Нашими неймовірними жінками не можна не захоплюватися. Коли росія вторглася в Україну, одні з них стали в ряди захисників, інші працюють на Перемогу у тилу, волонтерять чи плетуть теплі речі, маскувальні сітки для воїнів, костюми-«кікімори». Мені не раз доводилося зустрічатися з незрячою лучанкою Валентиною Мазурик. І щоразу, спостерігаючи за нею, дивувалася як спритно орудує спицями, в’яжучи тактичні рукавиці для бійців, дбайливо добирає кольори ниток,«аби сподобались і не бруднились швидко».
«Я не можу працювати, то хоч так намагаюся допомогти хлопцям. Коли знаю, що не мерзнуть їхні руки, то тепліше на душі», – якось сказала.
А нещодавно я мала нагоду зустрітися з ще однією неймовірною жінкою – Ольгою Філіпповою. Вона – уродженка Волині, але більшу частину свого життя провела в Одесі. Працювала в міській газеті, писала про проблеми міста і його людей, а після початку повномасштабної війни – про злочини росіян. За цикл статей «Україна у полум’ї війни» стала лауреаткою міського конкурсу імені Івана Франка. До Луцька жінка приїхала, аби презентувати громадську організацію, яку заснувала ще у 2014 році. А назвала її «Айті-бабусі» (назву підказав зять). Чому саме так?
– Розмовляючи з людьми похилого віку відчувала, що їм не вистачає спілкування і знань в галузі цифрових технологій, без яких нині не обійтись, – розповідала. – Їм важко самостійно освоїти смартфон, комп’ютер. А діти чи внуки, які могли б допомогти, є не у всіх. Тому вирішила згуртувати їх, аби могли спілкуватися, цікаво проводити дозвілля і здобувати цифрові навички. В Одесі ледве не щодня блекаути, обстріли, але ми регулярно збираємось у міській бібліотеці, спілкуємося, проводимо різноманітні заходи.
За словами пані Ольги, організація реалізовує проєкти для розвитку людей літнього віку, надає психологічну, освітню, гуманітарну допомогу вимушено переселеним особам. Зокрема, допомагає російськомовним вивчати українську мову, бо ж вона – серце народу, кров нації.
Про діяльність організації розповідалось й у відеосюжетах, які пані Ольга демонструвала в обласній бібліотеці для юнацтва. До речі, її філії є у 5 містах України. А відтепер – і в Луцьку. Місцеве відділення очолила така ж енергійна жінка, відома на Волині і за її межами журналістка і гідеса Людмила Приймачук. Пані Людмила планує проводити цікаві заходи для людей елегантного віку, майстер-класи в рамках проєкту «Підтримка культурно-освітнього ХАБу для ВПО та інших вразливих категорій людей», щоб вони позбулися самотності, відчули, що про них не забули і змістовно провели вільний час.
Зараз також читають: Журналістка з Волині: «Збільшили пенсію… аж на три буханці хліба».
