Ветеран із чотирма ампутаціями їздив на авто і став на лижі

Микола Шот зі Львіщини з початку повномасштабного вторгнення пішов боронити країну. Воював у складі 93-ї бригади «Холодний Яр». Але у 2024 році на Бахмутському напрямку військовий внаслідок мінно-вибухового поранення втратив обидві руки та ноги. Попри це, він демонструє неабияку жагу до життя та надихає своїм прикладом інших. Нещодавно пацієнт і ментор центру UNBROKEN здійснив нереальне – став на лижі!

«Вони не вірили, що щось вийде, але дали шанс»

 – Коли приїхали до Буковеля, то інструктори казали, що це вперше у них військовий з чотирма ампутаціями. Вони не вірили, що щось вийде, але дали шанс, – каже Микола і додає: – Я вдячний своєму фізичному терапевту, який був поруч і підтримував. Вдалося стати на лижі та самостійно проїхати кілька метрів на тренувальній гірці. Попри тиск на ампутовані частини кінцівок, я не впав. Після цього проїхався кілька разів гірськолижними трасами на адаптивних лижах за допомогою інструктора.

– Які емоції відчували під час їзди?

– Це була найважча гірка, і туди не пускають початківців (до війни Микола займався біатлоном, тому лижну техніку знав. – Ред.). Спуск дуже крутий, там розганяються до шаленої швидкості. Я відчував такий адреналін! Це було круто! Раджу всім спробувати.

 До речі, ми забронювали попередньо у готелі адаптивний номер – з пандусом та всіма зручностями, адже я ввечері знімаю протези і пересуваюсь на кріслі колісному. Тому ніяких незручностей не було.

«За майже місяць у комі переніс дві (!) клінічні смерті»

– Пане Миколо, а чим до великої війни займалися?

– Будівельними роботами. Працював в Україні, їздив за кордон. А повномасштабне вторгнення застало мене у столиці. Пішов добровольцем. Воював у складі 93-ї бригади «Холодний Яр». За два роки були Чернігівщина, Харківщина, Донбас… Перше поранення дістав 2023 року, руку та ногу врятували, поставили метал, далі були три місяці реабілітації. Мене могли списати за станом здоров’я, але повернувся на фронт…

Наступна ротація захисника була вже на Донбасі. Зіткнення з ворогом там скидалося на якесь кіно у стилі постапокаліпсису.

– Вони зомбовані, й це не якісь там художні вигадки. От я бачу ворога в тепловізор, він знає, що я його бачу й зараз вб’ю, але він продовжує на мене йти. Ну хіба це не зомбі? – дивується захисник.

У лютому 2024 року під час мінометного обстрілу не було де сховатись. Отримав мінно-вибухову травму на Бахмутському напрямку.

Щоб вберегти Миколу від різкого потрясіння, медики спочатку накривали чоловіка простирадлом, щоб він не міг побачити своїх травм.

– Метрів за п’ять від мене я побачив яскравий спалах. Ліва нога одразу відлітає. Це, в принципі, і все, що я пам’ятаю, адже потім просто втратив свідомість, – пригадує Микола.

Чоловіка евакуювали до лікарні Дніпра, а звідти гелікоптером – до шпиталю у Києві. Близько місяця захисник провів у комі, втратив багато крові та переніс дві (!) клінічні смерті. Коли ж прийшов до тями, руки й ноги  лікарі вже ампутували.

– Я не одразу зрозумів, що й до чого. Так, я не відчував ні рук, ні ніг, але у мене все тіло було наче атрофоване через знеболювальні. Біля мене постійно сиділи психологи, психотерапевти та обережно питали: «А що б ви робили, якби втратили ногу, руку? Як жили б далі?» Спочатку я не розумів, до чого ті питання, – зазначає військовий.

Щоб вберегти Миколу від різкого потрясіння, медики спочатку накривали чоловіка простирадлом, щоб він не міг побачити своїх травм.

– Вперше я себе побачив, коли мене почали переодягати. Звісно, це був шок. Лікарі тоді зафіксували у мене дуже сильну психологічну травму…

«Люди казали: навіть не мрій знову сісти за кермо»

– Рідні спершу нічого не знали, шукали мене по медичних закладах, – продовжує Микола. – Далі було протезування в Америці, тоді дещо переробили тут, в Україні. І тут була реабілітація. В листопаді вже був рік, як я на протезах. Беру участь у бігових марафонах на короткі відстані. Маю декілька медалей.

– Знаю, що, маючи чотири протези, ви повернулись до їзди на машині. Як вдалося? Ви стали першою в Україні людиною, яка робить це, незважаючи на ампутацію всіх кінцівок?

– Обожнював їзду змалку, мав 20 років досвіду. Навіть після чотирьох ампутацій не хотів покидати це діло. Тому протезист допоміг мені переобладнати автівку з автоматичною коробкою передач під нові потреби. Ми трохи кермо вдосконалили, перемикання передач, є кріплення, аби відчиняти двері. Все зручно й безпечно… Багато людей казали мені, мовляв, Миколо, та що ти собі вигадуєш, навіть не мрій про те, у тебе ж немає ні рук, ні ніг. Але! Люди, ось вам результат: я від липня вже понад 10 тисяч кілометрів наїздив. Не лише по Львівщині, а й по багатьох містах України.

– Що порадите іншим, хто, наприклад, після важкого поранення зневірився?

– Тим пацієнтам, які знаходяться у нашому центрі UNBROKEN, ми не даємо це зробити, завжди підтримуємо, заохочуємо. Бачимо по можливостях. Наприклад, людина ніколи в житті не малювала. А ти її зацікавив, повів у майстерню, й вона навіть не думала, що може таку картину намалювати. І в житті пензлика не тримала… Чи ветеран не був у театрі, а ти його повів – і він вже не уявляє себе без цього. Треба підштовхнути. Або часто буває, що людина отримала перші протези й хоче вже так бігати, як я. Та не виходить, бо болить, натирає. Пояснюю, що не все відразу, я теж мучився, плакав, хотів бути незалежним від крісла колісного. Всьому свій час. Хоча, зізнаюсь, досі страждаю від фантомних болів. Бачу, що побратиму важко, веду його у спортзал, на тренажери, рано чи пізно буде прогрес. До кожного свій підхід, бо в кожного свій характер. Із різними хлопцями працюю. Деколи й сам приклад з них беру, я їх надихаю, а вони – мене.

Я щодня ходжу у центр на роботу й тішусь успіхами хлопців, аж сльози щастя на очах. Хочеться, щоб таких історій було більше, щоби після поранень вони не здавались і продовжували повноцінне життя. Вдячний за можливість ділитися своїми знаннями, досвідом, викладаюсь на всі сто, щоб приносити користь.

Вікторія МИКИТЮК, «Факти».