Дванадцята зима кохання

14 лютого 2014 року вона стояла біля так званого «афганського містечка» – невисока, закутана в теплу хустку, з рум’янцем на щоках від морозу. У руках тримала пачку паперових валентинок, вирізаних із кольорового картону.

– Беріть серце! – казала вона кожному, хто проходив повз. – Сьогодні ж – свято.

Дехто усміхався, хтось ніяковів, а хтось поспішав далі – бо на Майдані тоді всі кудись поспішали.

Він з’явився раптово – високий, у балаклаві, з дерев’яним щитом у руці. Очі в нього були світлі й уважні, з тією особливою зосередженістю, яку дає відчуття відповідальності.

Вона простягнула йому валентинку.

Він узяв – і одразу запитав:

– То ви віддаєте мені своє серце?

Вона ледь примружилася.

– І навіщо вам воно – таке серце з перцем?

– Не може бути в такої дівчини таке серце, – відповів він серйозно.

– Ще й яке може, – засміялася вона. – Я ж – із Коломиї.

– «О, дівчина з Коломиї» як співають «Брати Гадюкіни», – усміхнувся він. – А я – з Вінниці. Павло.

– Так, це про мене вони співають: «Ти моє серце розбила на маленькі такі кавалки», – підморгнула юнка. – А я – Соло. Соломія.

Вони потисли руки – у товстих рукавицях, незграбно, але чомусь дуже тепло.

– Ідете на чергування? – кивнула вона на щит.

– На нічне.

– Тоді бережіть серце. Воно тепер – ваше.

Він уже зробив кілька кроків, але повернувся.

Любов, народжена серед вогню, не боїться морозів. 

– А можна… я завтра зайду й перевірю, чи не роздаєте ви серця ще комусь?

– Приходьте, – відповіла вона. – Але ревнувати не раджу.

Він прийшов. І наступного дня – теж.

Три дні вони бачилися на морозному Майдані – пили гарячий чай із металевих кухлів, ділили один на двох бутерброд, сміялися з дрібниць і говорили так, ніби були знайомі давно.

А потім настала ніч, у якій стало не до жартів. Та чорна ніч, коли здавалося, що саме повітря здригається від напруги. Коли світло бочок із вогнем відкидало довгі тіні, а люди стояли пліч-о-пліч – мов жива стіна.

Ворог підступав ближче.

Страх теж підступав – але ніхто не відступав.

Вони стояли поруч. Не трималися за руки – у тих обставинах це було б зайвим. Але кожен знав: інший – тут.

– Тобі страшно? – тихо спитав Павло.

– Страшно, – чесно відповіла Соломія. – Але якось світло всередині.

Він кивнув.

– Якщо стане зовсім важко – дивися на мене.

– А ти?

– А я – на тебе.

У ту ніч вони ще не знали, що незабаром Майдан здригнеться від пострілів. Не знали, скільки сліз побачить ця земля. Не знали навіть, чи вдасться обом вийти звідси живими.

Але вже знали щось важливіше – що зустріли одне одного не випадково.

…Весна прийшла пізніше, ніж хотілося. Але вона все-таки прийшла.

Після Майдану вони довго не розлучалися. Спершу телефонні розмови до світанку. Потім – нескінченні потяги між Вінницею і Коломиєю. Згодом – спільний дім.

І дитячий сміх, який поступово заповнив кожен його куточок.

Один голос. Другий. Третій.

А потім – і четвертий.

…14 лютого 2026 року на пероні було людно й трохи вітряно.

Павло сходив із потяга – у формі й з наплічником, у якому завжди було менше речей, ніж хотілося б привезти додому.

Він приїхав лише на тиждень у коротку відпустку з передової на Донеччині.

І раптом на увесь перон почув гучне:

– Тату!

Четверо дітей мчали до нього так швидко, ніби намагалися надолужити всі дні розлуки оцими обіймами.

Він опустився навколішки – і вони буквально повисли на ньому.

Соломія підійшла повільніше.

В її очах було все – і радість, і втома, і сила, яку не поясниш словами.

– Ну що, – усміхнулася вона, – перевірив? Я більше нікому серце не віддала.

Він засміявся – тим самим сміхом, що й дванадцять років тому.

– А я досі його бережу.

Йому часто казали:

– Ти ж багатодітний батько? Міг би бути вдома.

Але в їхній родині це питання ніколи не звучало. Бо вони обоє добре пам’ятали той лютий.

Пам’ятали, заради чого тоді стояли. І знали: любов – це не лише триматися за руки. Іноді любов – це стояти. Навіть коли важко. Навіть коли страшно.

Увечері, коли діти нарешті поснули, вони сиділи на кухні й пили чай.

– Знаєш, – сказала Соломія, – це вже наша дванадцята зима.

Він задумався.

– А відчуття таке, ніби все почалося вчора.

Вона торкнулася його руки.

– Просто наше серце… досі з перцем.

За вікном тихо падав сніг – спокійний, зовсім не схожий на той, майданівський.

Павло дивився на нього і думав, що зими минають. Але є речі, які сильніші за холод.

Любов, народжена серед вогню, не боїться морозів.

І поки вона є – весна завжди повертається.