Зупинись. Згадай. Вшануй. Всього одну хвилину. Адже це означає, що «живуть у пам’яті народу його вірні доньки і сини».
Батько забилого Героя з Волині: «Захист рідної землі – це висока честь, а не кара»
Інформаційний простір обурюється: щоденну хвилину мовчання називають обов’язковою, примусовою, пафосною і показушною. Про це було гнівне висловлювання столичного блогера Артура Пономарьова, російськомовного українця
Перш за все, саме по собі поняття російськомовний українець – це як католик московського патріархату, ще той оксюморон. Швидше за все, цей киянин ментально ніколи не відчував приналежності до нашої національності. Мережа повниться закликами – терміново мобілізувати! Та я все ж нагадаю, що захист рідної землі – це висока честь, а не кара, це про гідність і відвагу, про самопожертву і все найкраще, що є в людині.
І знайду аргументи у розмові, якщо хтось називатиме тих, хто працює в ТЦК та СП, що є структурним підрозділом ЗСУ, – людоловами, і ця розмова не буде з приємних!
Так, після того відео до нього телефонували військові, спілкувались і представники СБУ, опісля було каяття – але чи було воно щирим?..
Є і симпатики, які теж не розуміють, для чого о 9.00 щоденно зупинятись, відриватися від своїх справ, вшановувати тих, хто віддав себе за нас із вами. Як і не розуміють, чому центральні вулиці міст перетворено на місця споминів. Дослівно вислів Пономарьова: «Мало того, що Хрещатик перетворили в такий меморіальний комплекс, більше схожий на кладовище, так і ще й хочуть, щоб люди щодня о 9-ій ранку зупинялися, займалися цією показухою, як це заведено на заході України. Ну, тепер і в Києві хочуть зробити те саме».
Наша мовчанка – це найгучніший голос, що підтверджує: ми пам’ятаємо ціну свободи і ніхто не буде забутий.
Чи не забув цей молодик той факт, на що саме перетворює росія нашу країну, множить руїни і горе, знищує будівлі і людські життя?! Вочевидь, його це не так бентежить ...
Вкотре звертаюся до вас, земляки, нововолинці, волиняни! Невже дійсно віддати хвилину дорогоцінного часу щоденно о 9.00 так важко? Невже то стосується лише тих, кого торкнулася біда?
«Мій син – Вадим Демчук «Дим» – загинув 20 січня 2015 року під час оборони Донецького аеропорту». Фото: volyn.com.ua.
Хвилина мовчання – в жодному разі не формальність, і вона не повинна сприйматись як обов’язок, як щось важливе лише для тих, кого війна торкнулася безпосередньо. Це – наш спільний, щоденний обряд. Це – наш колективний борг пам’яті перед усіма, чиї життя забрала війна. Кожен із нас, незалежно від віку, освіти, статусу, професії чи місця проживання, зупиняється, щоб висловити глибоку вдячність і шану.
Ми мовчимо (і подумки молимося) не лише за військових, які захищали нашу землю, а й за кожного полеглого! За невинних дітей, чиї життя обірвалися під обстрілами, за дорослих цивільних, убитих у власних домівках, за лікарів, які рятували пацієнтів, за пожежних і комунальників, водіїв і педагогів, двірників і власників бізнесу, спортсменів і пенсіонерів – за всіх, хто мав жити, але став жертвою терору.
Ця хвилина – це нагадування: ми єдині у своїй скорботі та рішучості. Наша мовчанка – це найгучніший голос, що підтверджує: ми пам’ятаємо ціну свободи і ніхто не буде забутий. Нехай цей щоденний ритуал стане непорушним виявом нашої національної честі та єдності.
Зупинись. Згадай. Вшануй.
Ця війна забрала у мене сина, якому б виповнилось 50, якби не вічні 39. Допоки живу, я буду пам’ятати... Допоки живу, о 9.00 – хвилина мовчання.
Володимир ДЕМЧУК, голова ГО «Незламні нововолинці», батько полеглого Героя Вадима Демчука «Дима», який загинув 20 січня 2015 року під час оборони Донецького аеропорту.
Зараз також читають: Засуджений волинський колаборант попросив обміняти його на полоненого українця.
