90-літня лучанка Галина Шафета: «Шкодую, що в юності мало розпитувала про своїх предків – за це мені й сьогодні прикро…»

«З дитинства люто ненавиджу війну, бо «переможна тільки та війна, якої не було»

На долю Галини Степанівни випало пережити три війни. Осінь 1939 року, коли радянські війська зайняли східні території Польщі, що входили до «радянської сфери впливу» (в результаті Західну Україну було включено до складу СРСР і 1 листопада возз'єднано з Українською РСР), вона ще не пам’ятає, бо дуже маленькою була. А от про події червня 1941-го, коли прийшли німці, й дотепер яскравий спомин. Бо хіба таке забудеш:

– Ми жили в селі Дубове. А біля самого Ковеля мешкала батькова тітка. Сидячи з мамою в льосі на її обійсті, чули, бачили жах війни. Мама вирішила подивитися, хто ж то стріляє («заб’ють так чи інакше»), рачки поповзла. І її хтось всунув в окоп. Там один совєцький солдат лежав убитий. Мама сказала. що тут тільки гражданські – військових нема. «Хлєбушка прінєсі», – попросив якийсь боєць. Добре, що вона якраз напекла на всякий випадок із запасом, то взяла хлібину й занесла в окоп. А солдати питають: «А сала нєт?». Мама курсувала ще й за салом.

А потім всі мешканці Дубової втікали, бо їх попередили, що може бути небезпечно. Галина Степанівна, а тоді дівчинка Галя, якій у липні 1941-го минуло шість літ, пригадує:

– І діда свого пораненого, який не міг ходити, тягли із собою. Тоді й мама моя в руку була поранена. Якоюсь машиною завезли нас аж на Камінь-Каширщину – там у лісі ми й жили. Харчувалися тим, що знаходили в лісі, – грибами, ягодами, в озері можна було рибу зловити. Дід навіть ворону підстрелив і з’їв. Ми його за це не злюбили, бо для нас, малих, ворони були забавкою…

Як істинна жінка, в день нашої зустрічі Галина Степанівна була при марафеті. Тепер уже з допомогою молодшої доньки Лесі (на жаль, в останні півтора року у неї, скажемо так, – постільний режим) волосся на бігуді накрутила, тож до знімкування підготувалася – не треба було і в люстерко зазирати.

А головне – була в доброму настрої. «Може, ще заспівати». А чом би й ні?! І вже чую рядки української народної пісні: «Якби мені не тиночки та й не перелази,/ Ходив би я до дівчини по чотири рази./ Якби мені не тиночки та й не перетинки,/ Ходив би я до дівчини та й щовечоринки…». Очі Галини Степанівни усміхаються так, як і пів століття тому, впродовж яких знаю її.

Хоч і кажуть, що говорити з жінками про їх вік – моветон, але це той випадок, коли можна тішитися, що Бог дарував стільки років («молодість дається всім, а старість треба заслужити»).

Вловлюючи, що саме такої думки й Галина Степанівна, питаю, чи думала вона, що на її долю випаде пережити (переживати!) ще й третю війну? Та й яку! Тепер українців вбивають нащадки тих солдатів, котрі колись просили в її матері «хлєбушка», й вона їх підгодовувала.

– Хто таке думає, та ще й у поважних літах, до яких я дожила? – відповідає. – За польськими документами, бо ж народилася за Польщі, мені цього літа вже минуло дев’яносто, а за совєцькими – ювілей буде наступного року – на Петра й Павла за старим календарем. Власне, ніяких документів не було – то вже після війни мати записала, що я народилася в 1936 році.

І спогад на моє прохання про ті перші дні повномасштабної війни 2022-го, коли вона з родиною доньки Лесі їхали в Польщу, де в той час старша дочка Оксана була в робочих справах. Оскільки чоловіки молоді, тобто військовозобов’язані, тож не могли виїхати за кордон (це вже було 25 чи 26 лютого), а з жінок ніхто не вмів водити авто, вибрали єдиний піший перехід на пункті пропуску «Шегині – Медика».

 У збірниках шкільних немало ти зумієш розв’язати задач. Найважчі ж «друкуватиме» життя. А в змісті цих задач всього чотири слова – це праця й хліб, злагода й сім’я.

– Найстрашніше місце в моєму житті – це той пункт на Львівщині, до якого ми, залишивши автомобіль, добиралися пішки ще не один кілометр, – півтори доби кружляли, минаючи блокпости, де могли не пропустити, – розповідає Галина Степанівна. – Я тоді ще ходила, давала собі так-сяк раду, але думала, що задушать в тому натовпі, який там зібрався. Вже на території Польщі нас поселили в якомусь спортивному залі, а потім, знайшовши транспорт, ми поїхали до Оксани.

Місяців два вони жили в Польщі. А коли онука Оля знайшла роботу в Німеччині і з двома дітьми вирушили туди, а з ними, на підмогу, поїхала і бабуся – донька нашої героїні, Леся, то Галина Степанівна повернулася до Луцька. Через пів року вже всі були в Україні.

А в рукописній «Книзі мого роду», яку створила Галина Шафета, є такі слова: «З дитинства люто ненавиджу війну, бо «переможна тільки та війна, якої не було», як сказав Василь Слапчук» (волинський письменник, лауреат Шевченківської премії, Василь Слапчук, котрий пройшов Афганську бійню, автор, зокрема, роману «Книга забуття. – Авт.)

«Тільки тобі, мамо, під силу заповнити ці сторінки»

Знаючи, що Галина Степанівна створила книгу свого роду, розпитую, коли взялася за її написання. Виявляється, це могло бути ще тоді, коли найстарший онук Богдан був семикласником Луцької школи-гімназії №21. Одного разу він мав домашнє завдання представити дерево роду. А до кого звертався найперш за допомогою чи, принаймні, за порадою? Звичайно ж, – до бабусі. Ось тоді, а це був 1995 рік, разом і творили, і першою, хто почув, як онук захищатиме свою роботу, була Галина Степанівна. А потім тішилася, коли Богдан переміг. Згодом одержала оцінку «відмінно» від першої вчительки за «Дерево роду» й онука Оля – учениця 3-го класу Луцької школи №4.

Минули роки. І ось одного дня старша донька нашої героїні Оксана сказала: «Тільки тобі, мамо, під силу заповнити ці сторінки» і вручила їй альбом із промовистою назвою «Книга мого роду».

– Вона не раз чула від мене спогади з дитячих літ, юності, – каже жінка, – отож вирішила, що пора записати те, про що з роками вже ніхто не розкаже. Непростою це була робота, бо дати окремі забулися. Імен та прізвищ не всіх бабусь, прабабусь знаю, а тим більш – дат їх народження. На жаль, не залишилося навіть знімків декого, бо то йдеться про час, коли фотоапарати були рідкістю…

На першій сторінці «Книги мого роду» розміщена якраз світлина, зроблена в 1995 році, коли Галина Степанівна допомагала онукові представити дерево роду. І такі слова, сповнені жалю: «Якби у мої шкільні роки давали завдання, які виконували в школі мої онуки, то історія мого роду була б повнішою».

В наш час багато хто працює над створенням генеалогічного дерева – графічного зображення родинних зв’язків, яке дає можливість візуально відтворити історію роду, зв’язок між поколіннями. Хтось дослідив свій рід до сьомого коліна, а комусь, може, пощастило зробити це й до десятого. У наш час при створенні генеалогічного дерева вдаються навіть за допомогою до електрон­них програм, використання онлайн-баз даних. Якщо говорити про «Книгу мого роду», яку написала Галина Шафета, то вона не є класичним генеалогічним деревом – Галина Степанівна так глибоко не копала. Зате на її сторінках – історія не лише роду, а й всього Волинського Полісся – як жили люди, трудилися, які традиції й звички цінували й утверджували…

Чимось жінка захоплюється, про щось шкодує. Наприклад, на сторінці, де мова йде про бабусю Марину – маму батька Степана Гелюти, є такі рядки: «Шкодую, що рідко розпитувала свою маму Теклю про її свекруху, а мою бабусю Марину (чи як в документах архівних – Марію)… Мама свекруху обожнювала і називала другою матір’ю».

І такі: «Про маму свого батька Степана, Марину, чула лише з розповідей, бо померла вона дуже рано. Знаю лише її могилу на сільському кладовищі в селі Дубове. Похована бабуся Марина поряд із сином Сергієм і внуком Дмитром – моїм старшим братом… Лише нещодавно дізналася, що її прізвище (по чоловікові) було Бідіш, і що в 1908 році до вдовиці на троє малолітніх дітей пристав Гелюта Григорій, прожили вони разом майже 30 років. Шкодую, що в юності могла б дізнатися більше про татову маму». Проілюструвати цю сторінку Галина Степанівна не змогла, бо «фото не збереглося».

Є й запис про правила роду: «Колись у селянських родинах переважав, як кажуть, патріархат. Тобто головою роду був чоловік, бо він фізично сильніший за жінку. Орати й засівати поле, косити, обмолочувати снопки зібраного врожаю зернових, рубати дрова, доглядати за худобою – це була його робота. А доглядати за дітьми, куховарити, пекти хліб, прибирати в хаті, сидіти за прялкою, за ткацьким верстатом, вишивати – це вже жіночі заняття. І город обробляли жінки, залучаючи в помічники дітей. Народна педагогіка була небагатослівною, але зрозумілою: не лінуйся, не бреши й не кради. Не відкидала вона й різки з ременем. «У збірниках шкільних немало ти зумієш розв’язати задач. Найважчі ж «друкуватиме» життя. А в змісті цих задач всього чотири слова – це праця й хліб, злагода й сім’я», – такі рядки баба Галя написала внукові Олесикові Самойленку, коли він ішов у перший клас школи-гімназії №4 міста Луцька. Це «правило» варто пам’ятати і ненародженим нащадкам».

«Свою місію, яку мені призначила донька, я виконала, що не кожному під силу й до снаги»

А скільки ще можна було б записати, судячи з того, що прозвучало в нашій розмові з вуст Галини Степанівни! От хоча б цей спогад про навчання в Дубівський школі в непрості повоєнні роки:

– Зошитів тоді не було – давали дощечки, на яких треба було писати крейдою домашнє завдання. Одна сторона розграфлена в лінійку для письма, а друга – в клітинку – для арифметики. Йду якось до школи. Рада, що все виконала. А тут – вітер, сніг, і з одної сторони моє домашнє завдання змило. В школі показую ту дощечку вчителеві (був, пригадую, дуже злий), а він глянув і каже: «А, то ти не зробила. Ану давай руку!». І палкою по руці…

Галина Степанівна описала «гілки» двох родів – Гелюти й Шафети, які «переплелися», й так народилося подружжя Галини та Полікарпа Шафет, де зросло дві доньки, троє онуків, а сьогодні є вже й така втіха – чотири правнуки.

– Ми з Полікарпом були однокласниками і в Дубовій, і в Ковельській середній школі №3, куди пішли вчитися вже в старших класах, – розповідає жінка. –Полікарп – був єдиний, хто мав відзнаку, тож вступив на факультет журналістики до Львівського державного університету імені Івана Франка без екзаменів. А я хотіла навчатися в медичному інституті. Але перша спроба виявилася безуспішною. Справа в тому, що треба було писати диктант російською мовою та ще й за текстом Льва Толстого. Можете уявити, що то за текст і які там розділові знаки! Одне слово, поплакала я й вернулася додому. У Дубівській школі було якраз вільне місце секретарки-діловода, ото мене і взяли на цю роботу. А потім стала піонервожатою. Згодом закінчила, вже заочно, Луцький педагогічний інститут, здобула спеціальність вчителя математики. Поки Полікарп навчався у Львові, то ми листувалися (ті листи Галина Степанівна, до речі, зберегла – шкода, що не вдалося їх побачити, бо «десь вони є, але вже не згадаю враз, де лежать». – Авт.)…

А в травні 1959 року було їхнє весілля. Під фотознімком в «Книзі мого роду» – такий підпис, який свідчить, що то за час був: «Плаття шила сама, босоніжки (з тканини) побілила крейдою, фата – позичена у сусідки». На цей час Полікарп Гервасійович працював уже у «Радянській Волині», тож сторінки подружнього життя почалися в Луцьку. Знімки з їхнього весілля, звичайно, є в історії родинного дерева: і перший танець молодят, і давній символ весілля – «запорожці», про яких сказано так: «Зараз фактично зникло поняття «запорожці». А це – давня традиція, коли хтось офіційно не запрошений як гість, але він має право бути спостерігачем весільного дійства й обов’язково його треба пошанувати через пригощання)...

 

Мова зайшла про те, чи втішена Галина Степанівна, що написала «Книгу мого роду»?

– Так… Чи вона комусь знадобиться? Не знаю. Але свою місію, яку мені призначила донька, я виконала, що не кожному під силу й до снаги.

Власне, у словах, якими завершується ця Книга, – теж відповідь на моє це питання: «Скажіть, що робити з минулим? Забути чи пам’ятати? Чи цікавитимуться корінням свого роду мої онуки, правнуки й праправнуки? Що саме з минулого своїх предків візьмуть із собою в майбутнє? Це залежатиме насамперед від кожного з них, від усвідомлення того, що «Україна – це я».