ПОТЯГНУЛАСЬ МОЛОДЬ ДО ЗЕМЛІ СВОЇХ ДІДІВ

Катерина ЗУБЧУК

Буваючи на хуторах, я щоразу пересвідчуюся, що сьогодні в далеких від сіл, як кажуть, Богом забутих куточках можна зустріти не лише літніх людей, а й молодь. А раз так, то є надія, що не стануть пусткою оселі, з яких пішло у світ не одне покоління. Бо де молодь — там і діти, і життя не спиняє свою ходу.

Таку хорошу перспективу має хутір Загребелля. До речі, єдиний своєрідний супутник села Цир Любешівського району.
Колись за селом було непрохідне болото. Люди розорювали клаптики землі навіть серед лісу. Це вже як осушили майже 700 гектарів, то є де господарювати. Серед боліт у свій час насипали греблю, що й слугує дорогою. Нею ми і їдемо на хутір Загребелля. Якихось два кілометри — і видніються перші обійстя.
— Запроектована сюди у свій час була гравійна дорога, магазин тут мав бути,— каже сільський голова Світлана Губарик. — А потім, коли почали масово з хуторів виселяти людей, то й забули про ці плани. Якби в Загребеллі дозволяли будувати, то, мабуть, половина Цира перебралася б сюди. Бо в Цирі було (і є) тісно. А поліщуки — такий народ, що дай йому де вільніше, просторіше.
Люди й досі пам’ятають, як Василь Михалик побудував на хуторі нову хату. А влада примусила розібрати її. І розібрав чоловік новобудову буквально за ніч, бо штраф великий інакше довелося б платити.
Це вже зараз ніхто не боронить в Загребеллі будуватись. І баба Настя “райком” звела ( так каже про хату для сина, бо колись в райцентрі райком найбільше і найкраще приміщення займав). Це поки що єдиний такий сучасний будинок на хуторі.
У Загребеллі живе тринадцять сімей. Чотири з них — люди старшого віку, а решта — молодь, яка потягнулась до землі своїх батьків. Помінялись молоді сім’ї, по суті, ролями з батьками, які колись виростали на хуторі, а потім в село перебрались.
Такий “обмін” відбувся в родині Сильвестра Губарика та його дружини Ганни. Два внуки — Славік і Коля — із своїми сім’ями відразу ж після весілля стали обживати хутірські хати, що стояли порожняком по сусідству з дідовим обійстям. Найперше знайомство, звичайно, з главою родини Сильвестром Васильовичем. Він — хутірський з діда-прадіда. Пам’ятає, як вручну греблю серед болота насипали, знає, як непросто проїхати восени чи навесні тією греблею. Ганна Іванівна — теж хутірська. Поряд стоять ще й сьогодні хати їх батьків. У них давно ніхто не живе, а розібрати — “рука не піднімається”, бо то ж історія.
— То ви із своєю дівчиною на танці в Цир ходили?— запитую чоловіка. І виявляється, що, хоч і по сусідству жили (з вікон одне одного могли бачити), не відразу зав’язалась у них симпатія, любов.
— Ганна спочатку своїми дорогами ходила,— каже чоловік. — А я своїми. Це вже потім ми зійшлися.
Весілля було у п’ятдесят восьмому. Той день й досі пам’ятає подружжя. Людей так багато не збирали, як зараз, “бо ж біднота була”. А ще ж Сильвестр Васильович залишився сиротою в дев’ять років — при старших братах і сестрах ріс.
— Ганна моя теж в розкоші не купалась,— зауважує він, бо ж у її батьків було аж дванадцятеро дітей.
На хуторі народились, виросли, звили своє гніздечко. І в село ніяк не хотіли йти, хоч і печі їм розбивали. Вони ті печі ремонтували і далі жили. Дочекались, що й хутір електрифікували, бо сказано було, як пригадує хуторянин, що до століття Леніна світло має бути скрізь. Тож у 1970 році і в Загребеллі люди відчули себе цивілізованими. Троє дітей в Губариків народилось. Найстарший син, на жаль, помер. Наймолодший вже чотири роки живе з сім’єю у США. Але тішаться батьки, що не забуває про них — щороку на місяць—два приїжджає погостювати на хутір. «Більше того, — каже, — як заробить грошей, то повернеться в рідні місця». А ось дочка Ліда живе у Цирі. Це її діти — Славік і Коля — стали хуторянами.
Славіку — двадцять п’ять років. У нього все було, як у ровесників,— школа, профтехучилище, служба в армії. А потім — весілля і зміна місця проживання. Одружився він торік. Уже дочці три місяці.
— Поки що сюди ми перебрались з Ольгою,— каже Славік. — А потім, може, будемо в селі будуватись.
Оте “може” невипадково прозвучало. Бо якщо сподобається на хуторі, то й залишиться молода сім’я в Загребеллі. Хутір цей знайомий Славіку не лише по тому, що гостював у діда з бабусею,— тут він сім років жив, аж поки батьки в селі не побудувались. А підростаючи, щоліта бував на хуторі. Дід косу йому подарував, коли мав років десять, і навчив косити. І взагалі привчив до праці. Може, тому молодий чоловік і взявся господарювати на землі.
Молодший на п’ять літ Коля теж уже жонатий. Поселився зі своєю Іванкою по сусідству від брата й діда — зайняв хату, що порожня стояла. Город, корова, одне слово, все, що потрібно, є в хазяйстві.
— А ваші дружини не нарікають, що на хутір їх “вивезли”?— допитуюсь у своїх співрозмовників.
— Та ні... Якби не подобалось їм жити на хуторі, то не згодилися б переїжджати сюди.
Колись так само “на тимчасово” перебрався в Загребелля тепер уже хутірський старожил Євтихій Мартинік. Жив він у селі Цир. За дружину взяв з Деревка дівчину Марію.
— Моя Марія так мене прив’язала, що на все життя: у цьому році п’ятдесят літ, як ми разом,— каже Євтихій Данилович. — Спочатку ми жили в моїх батьків. Та в мене були ще сестри, то щось не ладилось. Перебрались ми на хутір. Так і прожив з комарами, але не шкодую.
Четверо дітей виростив Євтихій Данилович з дружиною. Лише одна дочка живе по сусідству з ним на рідному хуторі. Троє — розлетілись з батьківського гнізда. Є вже у подружжя п’ятнадцять внуків, два правнуки. На старості, як каже він, почав хазяювати, як за Польщі батько з дідом хазяйнували. Тобто коня завів. Цей коник дуже виручає і в обробітку городу, і тоді, як треба сіно звезти. А ще ж у середу в Цирі базар. Тоді Євтихій Данилович запрягає коника — і в село...
У селі він буває і тоді, як хтось помре. Як йде в сумній процесії повз те місце, де колись жив, обов’язково скаже таким же, в літах, своїм ровесникам: мовляв, як мене будете хоронити, то зупиніться тут — я “заскочу” на рідні місця й пуповину заберу, яка десь тут закопана.
Євтихій Данилович і дітей виростив, і сад хороший посадив, а ще замолоду він хотів бджолярством зайнятись, та все не збувалась його мрія. І ось в кінці вісімдесятих років хутірський дід Павло дав йому “на розвід” розваленого вулика, якого йому самому не хотілось рихтувати. Так і з’явилась у нього пасіка. Довів її до двадцяти двох сімей. Та минулої зими якийсь невіглас поперекидав вулики, повиймав рами — одне слово, багато шкоди наробив. Тепер у Євтихія Даниловича всього чотирнадцять вуликів. Але, як він каже, і собі, і дітям меду вистачає.
Євтихій Данилович одягається по формі — з капелюхом-маскою, кладе в димар вербові корінці, що вже струхнявіли, і обкурює вулика. Він виймає раму з воском і пригощає нас, заодно позуючи для фотознімка.