Дев’ятий курінь станиці Луцьк «Пласту» взяв собі ім’я Василя Стуса і недавно вшановував світлу пам’ять нескореного поета, 18-у річницю його упокоєння в Бозі. Біля брами собору Св. Трійці пластуни з ожалобленим національним стягом вручили буклети-запрошення до участі в панахиді...
Василько побачив світ у вікні подільської хатини. Батьки чудом уціліли від смертної коси голоду. Про те, що творилося у тридцяті роки на Вінниччині руками радукраїнської влади за командою з Кремля, кричить, стогне, ридає кожна сторінка книги «Вінниця: злочин без кари». Видно, то був Божий сценарій, що Стуси вижили і в 32—33-і, й в 46-47-і роки, коли страшний голод повторився. Рід Стусів вистояв, батьки дали дітям освіту. Вищу Василь здобув у змосковленому Донбасі, вчителював у степовій Таврії, вчився в аспірантурі. Та попри фільтровану ідеологію, лишався уперто — моральним. Успадковані від батьків порядність, затята правда вчинків провадили його щоднини. Ось як згадує Іван Драч про незбагненний тоді вчинок українця-совісника: «На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі... сів». Його доля стала співзвучною із долею нескореного Тараса, Павла Грабовського, Остапа Вишні, наших земляків: Агатангела Кримського, Михайла Кравчука, Ганни Жежко, Мечислава Гаска. Сім літ мордовських таборів і колимського заслання. Повернувся додому, а через вісім місяців кадебістська катівська лапа знову «припаяла» 15 літ. У спецтаборі на Уралі кожен день поета був мукою для тіла його і душі. Вмираючи щомиті, не здався до останнього поруху на команду: «Отвєчать і обращаться — только по-русскі!» Дев’ятий курінь станиці Луцьк «Пласту» взяв собі ім’я Василя Стуса і недавно вшановував світлу пам’ять нескореного поета, 18-у річницю його упокоєння в Бозі. Біля брами собору Св. Трійці пластуни з ожалобленим національним стягом вручили буклети-запрошення до участі в панахиді. Рясно пломеніли грона свічок. Коротке казання протоієрея о. Віталія (Собка). У співслужінні з протодияконом о. Володимиром (Мельничуком) він розпочав св. Літію: щільно зі свічками в руках молилися пластуни, а праворуч молилися і плакали просвітяни — колишні вигнанці — поселенці сталінських «курортів» та учорашні політичні табірники, серед них — колишній районовий провідник молодіжної секції ОУН Володимир Табачук. Сьогодні він очолює спілку політв’язнів і репресованих м. Луцька. Голоси священиків поєднувалися зі співом хору мирян під управою ієрея о. Юрія (Хлопецького) — настоятеля храму святого Михайла в Одерадах. Вшановувала Василя Стуса своя, Українська, церква мовою упокоєного, а до свідомості достукувалися його розпачливо-безнадійні рядки-рани: ... Докучило! Нема мені вітчизни, Нема мені вітчизни — ні-ні-ні. Я не знаю, про що думали під час панахиди інші її учасники, мені ж раз по раз приходили на пам’ять рядки Василевих поезій: Спішать додому козаки, до України в гості, праворуч — вижовклі кістки, ліворуч — білі кості. А посеред тих костей — кістки розстріляних волинян: сенаторки Левчанівської, польського офіцера Марцинковського, замордованого у Катині, баптиста Гопанчука, що поплатився життям за знайдене Євангеліє та відмову брати до рук зброю... Слідів їхніх нема й до сьогодні. І хто відповість на тяжке запитування поета: «Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний, тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах?» Дорослі учасники панахиди вже за брамою собору дякували дітям за спричинену добру справу. Ми познайомилися зі станичною станиці Луцьк «Пласту» подругою (звична норма звертання) Іриною Остапйовською, курінним куреня другом Віталієм Шпаком, заступником курінного другом Ярославом Львовичем. Подякували розробникам жалобного буклету друзям Богданові Солопчуку, Віталію Шпаку. Мене особисто здивував зовнішній вигляд пластунів: охайний одяг, милі обличчя, розумні очі. І мова! На противагу суцільному «даканню», «нормально», «понял», «кльово» з уст учнів «закладу з поглибленим вивченням іноземних мов» мені не вдалося натрапити на жодну мовну будячину на їхній розмовній грядці. Пластуни сповідують нехіть до тютюнового смороду, алкоголю, гонять геть лихі слова, мандрують Волинню.Захоплено розповіли про таборування в урочищі «Муравина» між селами Хоцунь та Сваловичі, що у Любешівському районі, про місцевих жителів, котрі пригощали гостей «з області» рибою. А коли я запитав: «А чим же козачата запивали рибу?», то усі в один голос відказали: «Живчиком». А всю тару привезли назад до Луцька, бо ж пластикові пляшки довго розкладатимуться. Подія, учасником і очевидцем якої довелося того дня стати, викликала чимало думок. Серед багатьох людських якостей, плеканих поетом, було і це: «Ще ціную здатність чесно померти». А як же з тими, хто відібрав у поета одне-єдине життя? Вони тодішні лейтенантські зірки слідчих, оперів, катів поміняли сьогодні на полковницькі, генеральські. А нині у багатьох на місці зірки — тризуб. Пенсія — персональна, пільги — найтлустіші. А справжнім патріотам і сьогодні живеться не солодко. Василю святий, слово твоє ой як потрібне нині! Адже виблукала звідкілясь смердюча Бузина і плює на Пророка. А син генерала школи КДБ — великий законотворець Андрій Деркач перехопив естафету від україножера — попередника «Чорної сотні» В. Бєлінського і ллє помиї з перевертенської параші на лик Кобзаря. Та Бог нас не покине! Бо й Василь Стус у кадебістських казематах передбачав, що муки його в ім’я України не будуть марними: Нехай Дніпра уроча течія бодай у сні, у маячні струмує, і я гукну. І край мене почує. Верни до мене, пам’яте моя. Почули тебе, Великомученику Василю, пластуни куреня твого імені і пам’ять твою, вірю, берегтимуть і ширитимуть, рівнятимуться на тебе, крокуючи в день прийдешній. Володимир ГАВРИЛЮК. м. Луцьк.,/B>
