Прочитав у газеті “Волинь”, яку регулярно передплачую, хвилюючі розповіді про хутори й вирішив запропонувати редакції свою розповідь “Побачення з Муравиною”. Мова йде тут про чарівний хутір Муравина на території Хоцунської сільської ради, якого вже, на жаль, нема.
Прочитав у газеті “Волинь”, яку регулярно передплачую, хвилюючі розповіді про хутори й вирішив запропонувати редакції свою розповідь “Побачення з Муравиною”. Мова йде тут про чарівний хутір Муравина на території Хоцунської сільської ради, якого вже, на жаль, нема. ДОВГОЖДАНА ЗУСТРІЧ Призначав я це побачення довго. Напевне, більше року. Усе якісь причини, непередбачувані ситуації йому перешкоджали. Та, нарешті, торік липневого спекотного дня воно відбулося. Муравина надвоє ділиться: частина належить Хоцуню, інша — сусіднім Сваловичам. І кожна з них пережила те, що визначили Бог і час. На хоцунській Муравині був хутір, що мав таке наймення. Його пам’ятає навіть Василь Артисюк, який не так давно переступив свій полудень віку: Василю Миколайовичу 52 роки, а живе він у селі Хоцунь, де ми з ним зустрі-лися і розмовляли. Я попросив розповісти про хутір Муравину, його долю і людей. І, звичайно, поділився з Василем Миколайовичем своїм творчим задумом — написати не тільки розповідь про хутір, а й поетичний твір, заголовок якого — “Муравина”. Він дасть назву моїй третій збірці. Співрозмовник охоче погодився, ще й забажав стати провідником на обидві Муравини. НАВІТЬ КОРОВИ НЕ ЙШЛИ З ОБІЙСТЬ Хутір налічував до десяти дворів. І жили там працьовиті люди. Серед них і дядьки Василя Артисюка Явдоким Федорович та Іван Олександрович. А далі мешкали Севастян Савчук, Параска Савоник, Євдокія Вабищевич. У Вабищевичів була кузня. Севастян Савчук — своєрідна людина. Він був глухий, голос мав гучний. Коли крикне на корову, то і в Хоцуні почують. Пригадується Севастян із довгою сивою бородою, у свиті, підперезаній червоною крайкою, з якою не розлучався навіть влітку. Були у нього добрий сад і пасіка, у господарстві десятеро корів. А найголовніше — відданість землі-годувальниці. Не міг Севастян стерпіти, коли хтось зазіхав на його власність. Жінка із Свалович зірвала без дозволу господаря яблуко в його саду, і він люто накинувся на неї, здер спідницю, яку сокирою порубав. У шістдесяті роки силоміць виселяли людей із хуторів. Лиха доля не обминула й Муравину. З болем, із плачем хуторяни лишали свої обійстя. Не хотілося їм переселятися в село: все тут було близьке, рідне. І земля — краща, ніж у Хоцуні. Навіть корови опиралися, не бажаючи нового місця. Та нічого не вдієш. Мусиш скоритися владі. А Севастян Савчук ще довго жив на своїй садибі. Згодом і він мимоволі розділив долю своїх хуторян, переїхавши до Хоцуня. “Я ТАМ БУВАВ І ВСЕ ПРИГАДУЮ” Трохи далі від Василя Миколайовича, на тій же вулиці Садовій, живе інший Артисюк — Іван Олександрович. Я і з ним розмовляв. Він, так би мовити, колишній корінний хуторянин. Іван Артисюк розповідав мені багато хвилюючого. — Першим поселенцем на Муравині був мій дід Адам Антонович,— пригадує він. — Ріс він круглим сиротою. Баба Настя, його дружина, була з Дольська. Згодом там оселилися Митрофан Корець, Іван і Явдоким Артисюки. Жили, в поті чола працювали. Дідусь мій немало світу набачився: в Америці ж побував, куди поїхав на заробітки. А його там і в армію взяли. Десь і воював. Повернувся додому без гроша в кишені. Та незабаром йому з Америки переслали дві тисячі доларів. Купив відразу молотарку, кірата. Ще до Другої світової помер. А молотарку, кірата, січкарню, віялку баба Настя передала моїй матері і померла. У війну німці спалили наш хутір, бо партизани між Хоцунем і Сваловичами вбили їхніх солдатів. Довелося нашій сім’ї опинитися в біженцях. Потім вона повернулася на Муравину, і ми мешкали в землянці. Батько ж Олександр Адамович у війну загинув. І нас, четверо дітей, доглядала мати Федора Антонівна. Вона й хату поставила. Пам’ятаю, ми з мамою жеребцем їздили в Цир, де за нового батькового кожуха і сувій сукна придбали корову. Того жеребця незабаром у колгосп забрали... На хуторі помер мій найстарший брат Василь. Пам’ятаю цю страшну втрату для мами, для сім’ї — я мав уже три роки. А коли нас із хутора виселяли, виповнилось мені одинадцять. Скільки плачу тоді було! Людям не хотілося лишати нажите. Правда, колгосп допомагав переселятися хуторянам. Спеціально виділена бригада розбирала їхні хати і будувала для них у Хоцуні. Скільки часу минуло відтоді, але моя душа тягнеться туди, де народився й зріс, де вперше пробіг босими ногами. Коли буваю на Муравині, всі спогади мої — в минулому. І їх так багато. А яка там гарна природа! У ЛІСУ ДОБРІ ОЧІ Їдемо разом — я і мої друзі-природолюби, і наш провідник Василь Артисюк. Ось і хоцунська Муравина, з якої ми прогнали тишу, настояну на квітах, на цілющому зелі. Старезні груші-дички нагадують: тут колись щовесни дружно дарували пахучий медоцвіт хуторянам, а влітку і восени — смачні плоди їх посестри, вирощені, випещені людськими руками. Нині тільки вони, дикі, з вузлуватими руками гілок у своїх твердих дерев’яних душах, стережуть спокій, бережуть спомини про давньоминуле, про тих, хто тут жив зі своїми радощами і болем, сварився, бився, гірко плакав-ридав на воєнному пожарищі та тоді, коли виселяли з хутора. І серце моє чує їхні голоси, передзвін їхніх кіс, ніжний шепіт закоханих, іржання коней, рев корів, що йдуть із паші. Ще й досі збереглися місця посел (так поліщуки називають садиби). — А ми тут колись вишні рвали,— гірко згадує один із моїх молодих товаришів. — Правда, вже хутора не було. Їдемо далі. А Василь Муха — син лісівника — показує мені рукою: “Бачите, он сухий дуб? Тут була Омелькова посела”. Омелько ж — близький родич Василя Артисюка. Вдивляюся в того дуба. Не весь він всох. Ще трохи зеленіє, бо, напевне, спомини не всі засохли в його дубовій душі. Ой, як хочеться ними поділитися з людьми! Сваловичівська Муравина, покраяна шрамами від минулої війни — окопами, траншеями,— це ліс, лагідний, добрий. А внизу — блакитне коліно Прип’яті. Поки друзі готують рибальську юшку, піднімаюся на піщану гору, звідки, як на долоні,— усе довкілля. Милуюся ним, милуюся всміхненою синню річки і зеленими бровами її берегів. Яка чарівна, довірлива її посмішка з висоти! І хоч давно живу на Західному Поліссі, така неповторна краса ніколи не вабила, не милувала мій зір, бо не зустрічався з нею навіть у багатьох наймальовничіших куточках Любешівщини та за її межами. І, мабуть, погодиться зі мною кожен, хто побував на Муравині. ... Ми з Василем Мухою йдемо лісом. Натрапляємо на скаліченого блискавкою дуба. Саме в такі дерева грізний Перун ще з язичницьких часів націлює свої нещадні вогненні стріли. Середина дуба спалена і нагадує велетенську, роззявлену, беззубу пащу якоїсь невиданої, незнаної потвори. Йду й відчуваю на собі ласкаві очі лісу, вбираю серцем їх погляди звідусіль. Навколо зваблива, привітна тиша. А десь у глибині душі приємним жіночим голосом дзвенять слова Ліни Костенко: Цей ліс живий. У нього добрі очі. Шумлять вітри у нього в голові. Старезні пні, кошлаті поторочі, Літопис тиші пишуть у траві. Микола ЧЕРНЯК.
