«ДВАДЦЯТЬ ПЕРША СЛУХАЄ»

Так кілька десятків років відповідала на дзвінки до Луцької телефонної станції Марія Хомівна Соколова.

Анастасія ФІЛАТЕНКО

То нині майже повсюдно автоматичний зв’язок та ще й мобільні телефони і мало хто послуговується зв’язком, коли на прохання абонента відповідає телефоністка, котра, як правило, має свій, так би мовити, позивний — ту чи іншу цифру. Марія Хомівна Соколова майже тридцять років відповідала на телефонні дзвінки: “Двадцять перша слухає” — і все робила для того, аби якомога швидше зв’язати з тим чи іншим селом або містом людину, яка до неї звернулася. Взагалі ж вона тридцять чотири роки спілкувалася з людьми за посередництвом телефонного зв’язку.
Цими днями Марії Хомівні виповнилося вісімдесят літ. Довге і непросте життя прожила ця добра душею і привітна жінка. Недарма ж саме вона очолює ветеранську організацію Укртелекому в Луцьку. Як кажуть, якщо людина вміє і може ділитися добром з іншими, то й з нею не менш щедро діляться. До Марії Соколової прийшли на її іменини, як вона сказала та й жінки підтвердили, не менше вісімдесяти чоловік. В основному були ті, хто не одне десятиліття працював з Марією Хомівною поряд, переживав з нею радість і сум та й сьогодні не забувають свою колегу, спілкуються з нею у свято і будень, особливо ось у такі пам’ятні дні.
Вона, жартуючи, казала, що ті кошти, які збирала на свій похорон, витратила на іменини, а тепер має ще довго жити, аби знову назбирати грошей. Все було за довгий вік у її житті. Ми розговорилися з Марією Хомівною у її квартирі, що на Ковельській. Марія Хомівна під час нашої розмови і своєї розповіді не раз не могла стримати сліз. Вони підкочувалися до горла моєї співбесідниці, не давали їй говорити. І не тому, що вона, як то кажуть, тонкослізна жінка, а просто пережила таке і стільки, що спомини мимоволі викликають сльози.
Народилася на хуторі неподалік села Нові Кошари, що в Ковельському районі. Хата стояла під лісом і жило у ній дванадцять чоловік — велика, дружна і в той же час небагата родина. Хоч у батьків було немало дітей, але хвороби, а то й нестатки, привели до того, що далеко не всі її сестри і брати вижили.
У війну не обминули їхньої хати на хуторі партизани. Їм тут надавали притулок, обігрівали, давали їсти. А ще вони були впевнені у тому, що їх не викажуть, а коли треба було, то саме проста селянська хата ставала, так би мовити, явочною квартирою. Видно, про це знали і розвідники із партизанського з’єднання двічі Героя Радянського Союзу Олексія Федорова, коли уже в 1944 році постукали в хату до Яношуків (таким було дівоче прізвище Марії Хомівни). Але коли вони постукали, їм не відкрили. А справа була в тому, що до сім’ї донесли недобру звістку — їм погрожували смертю за зв’язки з партизанами.
Один з розвідників стукнув коліном у двері, які відчинилися. Входить у хату та й каже: “Завжди треба відкривати всім, хто б не прийшов, бо все одно відкриють. Я розумію ваш страх, але будемо сподіватися, що все минеться”. Але не минулося. Не встигли партизани хоч трохи відпочити, як почалася стрілянина. Марія Хомівна була присутня при тому, бачила на свої очі, як гинули молоді хлопці, то один, то другий падав, скошений кулею. З тридцяти лишилося лише шість. Вона розповідає про цей бій і не може стримати сліз. І сьогодні чує голоси молодих хлопців, їх останні передсмертні слова. А ще, як зізнається, особливо болить їй те і по сьогоднішній день, що той бій був не між партизанами і німцями, а стріляли, якщо так можна сказати, свої в своїх. Вона навіть особисто знала кількох з тих, хто стріляв у партизанів, з їхнього ж села.
Коли трохи стих бій, ті, що залишилися живими, вирішили відступати до Ковеля, забрали і Марію з собою. А мама з чотирма доньками і внучкою сховалися неподалік хати у викопаній землянці. Марія не могла до них пробратися і разом з вцілілими партизанами все-таки вирвалася з того пекла. Перш ніж добратися до загону, переховувалися на кладовищі. По суті, мертві на якийсь час дали їм притулок. Там, коли прийшли зв’язківці партизанського загону, то сказали, що на хуторі вже нічого немає, одне попелище. Марія поривалася піти додому, але її не пустили, бо знали, що іти їй нікуди. Так вона опинилася в партизанському загоні, оселилася в землянці.
Там випало пережити таке, що, бодай, нікому і ніколи того не знати. Зустріла жінку з їхнього села, яка передала їй страшну звістку — всіх, хто лишився у тій землянці за хатою, розстріляли та ще й кинули у палаюче вогнище. Страшну смерть знайшли дорогі їй люди — мама, сестрички — дев’яти, семи і трьох років. А ще старша сестра і її маленька дитина. Видно, і через десятиліття нічого не забулося, ятрить жінці серце й нині. Вона не може вимовити ні слова, замовкає, витирає сльози, а потім знову, відійшовши, продовжує розповідь.
З великої родини лишилася вона та ще брат Сергій, який згодом воював у Червоній Армії, дійшов до Берліна, а вже по війні помер. Батько помер ще до війни. Маючи велику родину, лишилася, по суті, вона одна. Не знає, як пережила те горе. Була куховаркою у партизанів, а коли війна закінчилася, направили на роботу у Львів, де стала телефоністкою. Там і вийшла заміж. Чоловік був прикордонником, родом з Калінінської області. Марії так хотілося тепла і маминої ласки, маминої уваги, що вирішила розрахуватися з роботи і поїхати з чоловіком до свекрухи, щоб хоч одну маму на двох мати. Її відмовляли і старша телефоністка, і начальник, казали, аби вона не розраховувалася, а поїхала і подивилася. Молода жінка, на той час уже вагітна, стояла на своєму — поїду та й годі.
Поїхала, але з свекрухою не склалося, бо яке ж добро мали молодята — вона благеньку одежу, а чоловік шинель. Свекруха сподівалася на солідне придане, тож не знайшла жодного доброго слова ні для сина, ні для невістки. Навіть два місяці не прожили в її оселі. Зі Львова відповіли на її листа, що місце уже зайняте. Вирішили, як то кажуть, на свій страх і ризик повертатися на Волинь. Як вони добралися до Ковеля — один Бог знає! Не випадково і сьогодні зі сльозами розповідає про ту поїздку Марія Хомівна. Трапилося так, що у Києві не вистачало вісім рублів на квиток, хоч сядь та й плач. Та світ, як кажуть, не без добрих людей. Після довгих митарств довелося звернутися з проханням до черги, що стояла до каси. Хто скільки зміг дали подружжю. І врешті-решт вони купили квитки. Коли попутник запитав у поїзді: “А чому ви не їсте?”, Марія на те відповіла: “А ми не хочемо”. Хоч страшенно хотілося їсти.
У Ковелі їх знайома нагодувала, обігріла. Сперш чоловік знайшов роботу, а потім і вона. Він у міліції у Лукові працював, а Марія Хомівна то поштаркою була, людям вісточки радісні і печальні розносила, а потім стала на пошті телефоністкою. В рік і два тижні помер її синок Льоня. Здавалося, що все, що могла, виплакала. Але не зачерствіла душею, не озлобилася, а завжди була щирою, привітною і доброю з людьми. У 1971 році переїхали до Луцька і відтоді вона не міняла роботи в Укртелекомі. Її впізнавали по голосу і просили свою “двадцять першу” якомога швидше з’єднати з потрібним телефонним номером.
Марія Хомівна все згадує й згадує тих, з ким працювала, з ким ділила печалі і радощі, хто прийшов на допомогу, коли помер її чоловік Микола Васильович Соколов. Особливо тепло і щиро згадувала вона колегу по роботі, яка була, як вона каже, на контролі — Євгенію Денисівну Сачук.
— Яка то була добра і душевна жінка. Від неї дуже багато залежало на роботі. Адже часом, ніде правди діти, десь і ми помилки допускали. А Денисівна хіба що нам, телефоністкам, могла щось тихцем сказати, а щоб до начальства нашого дійшло — такого ніхто пригадати не може.
Їй хочеться про всіх, з ким зводила її доля у минулому і сьогодні, сказати тільки добрі і щирі слова. І якби не її внучка, племінникова дочка Людмила, то вона й не обмовилася б про те, що має немало нагород. Навіть руками замахала, навіщо ти, мовляв, це кажеш, коли Людмила повідомила про те, що і за працю її нагороджували, і за участь у війні. Згодом на моє прохання Марія Хомівна дістає скриньку, у якій зберігаються документи про нагороди. Там і орденські книжки, зокрема, до орденів “Жовтневої революції”,“За мужність”, “Великої Вітчизняної війни”, документи на численні медалі, як і про те, що вона у свій час була партизанкою.
Поважний вік у Марії Хомівни Соколової. І незважаючи на все пережите, вона і сьогодні бадьора, відкрита для добрих людей, щира, радіє, що її не забувають, а в той же час і вона не забуває людей, особливо тих, з ким її зводила доля протягом десятиліть, коли працювала в Луцьку. Сьогодні втішається вона вже названою вище внучкою Людмилою, її дітками, а своїми, як вона каже, правнуками Сергійком та Юрчиком, ветеранами Укртелекому, які не лише у ювілейні дні згадують свою колегу, добру й мудру наставницю і порадницю.