Могили з хрестами в лісових заростях біля села Велике Вербче, що в Сарненському районі на Рівненщині, не в однієї людини, яка бувала у цьому місці, викликали інтерес...
Мирослава ШЕРШЕНЬ
Могили з хрестами в лісових заростях біля села Велике Вербче, що в Сарненському районі на Рівненщині, не в однієї людини, яка бувала у цьому місці, викликали інтерес. Коли ж у відповідь на питання про походження поховань від обізнаних у цьому плані місцевих жителів звучало: “Так це ж Грищенкові могилки” — і коротко оповідалося, хто ж такий, цей загадковий Грищенко, то в цікавого на обличчі з’являвся подив: адже не кожен представник дворянства може похвалитися цвинтарем його роду, а тут такий має звичайний дядько з Полісся з багаторічним стажем механізатора і дюжиною дітлахів.
Започаткував іменне кладовище дід героя нашої розповіді Петра Грищенка Павло, приїхавши на Сарненщину з Житомирщини ще в 1910 році. Дід був не з бідняків. Все життя чумакував. Мав п’ять волів, двоє коней і, натрапивши на пристойну ділянку землі, що біля хутора Острівці, вирішив на ньому осісти. Купивши не багато, не мало — аж 100 гектарів, дід Павло сказав: “Я цю землю грошима вистелив, я у неї й ляжу”. І, запросивши священика, висвятив на викупленій території місце під цвинтар. Ще за життя діда Павла до нього зверталися вербчани з проханням поховати рідних на Грищенкових “могилках”. Той був суворий, дозвіл давав тільки представникам своєї національності, тобто українцям. А після смерті його з дружиною сини теж поховали на сімейному цвинтарі. Не обминули цю родину, як і їхній цвинтар, усі перипетії історії. З чотирьох синів Павла троє постраждали “за політику”. Федора убили поляки, які спалили й хату Грищенків, Олександра засудили на 25-літнє ув’язнення за участь у повстанському русі, а батька Петра Грищенка знищили енкаведисти, коли той, у минулому секретар сільради, пішов в УПА, не погодившись віддати колгоспу землю. Після війни Грищенки жили деякий час по хатах вербчан. І тільки в 1947 році збудували собі на тому ж хуторі хату, яку пізніше, коли почали виселяти хуторян, Петро Грищенко перевіз у Вербче. Не раз через батька, якого на той час вважали ворогом народу і куркулем, страждали його діти. Найкумеднішим, як пригадує Петро, був його “добровільний” вступ у партію. Молодого солдата за відмінну службу в армії рекомендували в ряди КПРС. І коли той чесно написав у заяві, що не має права бути комуністом не тільки через батька, але й через тітку, яка емігрувала в Канаду, не повірили і посадили на 10 днів “на губу”. Не витримавши голодного пайка, солдат Грищенко на дев’ятий день здався, погодившись стати комуністом. Начальство отямилося тільки тоді, коли дійсно через якийсь час із КДБ прийшла звістка про правдивість слів солдата. Але, оскільки з партії ніхто не “виписує”, а компетентні органи чомусь не були сильно прискіпливими, то партійним Петро Грищенко так і залишився. Правда, у секретних військах, куди він незабаром потрапив, йому служити не дозволили і, піднявши якось серед ночі, відправили в Семипалатинськ. Далі було звичайне мирне життя. Петро працював у колгоспі, одружився, нажив діточок. Не забував про іменний цвинтар, на якому, коли земля перестала бути власністю Грищенків, почали ховати абикого. А оскільки хутір, біля якого воно розмістилося, ліквідували, то поступово на “могилки”, як називають його місцеві жителі, став “насуватися” ліс. Зараз цей лісовий цвинтар нараховує близько півсотні могил, доглянутими з яких є тільки декілька. Серед них і ті, що належать роду Грищенків: на них стоять гранітні пам’ятники, саме вони і стають приводом для цікавості немісцевих мешканців. Дядько Петро лише шкодує, що раніше не додумався обгородити це унікальне місце, і говорить, що не проти повернути назад дідову землю. Ось тільки, на жаль, в архівах не збереглося на неї відповідних документів.
