ШКОЛА «У ПРИЙМАХ»

Петро БОЯРЧУК

Уперше за десятки минулих літ розпочали новий навчальний рік на чужій, так би мовити, території учні та вчителі загальноосвітньої середньої школи першого-другого ступеня в селі Скобелка Горохівського району.

Тим часом проблема, яка до цього їх змусила, назрівала аж надто вже довго, відтак і набула категорично-вибухової сили. Досить сказати, що одне із приміщень старої школи було збудоване ще в 1879 році і давно вже стало аварійним. Побачив я і розбухлу течку з копіями благальних листів шкільного і сільського керівництва у владні верхи та до впливових державних діячів, яка, неначе своєрідна естафета, передається із плином літ від одного директора цього навчального закладу до іншого. Цікаво, що серед слізних тих «чолобитних» є, зокрема, і лист до першої в світі космонавтки Валентини Терешкової, на допомогу якої у Скобелці чомусь дуже колись сподівалися.
Тим часом вимріяне будівництво нової, розрахованої на 320 учнівських місць школи, що на ту пору відповідала усім, як то кажуть, вимогам, розпочалося тільки у 1992 році, з розвалом СРСР. Ось йому, цьому будівництву, і судилося стати занудним довгобудом попервах у зв’язку з економічною кризою, а потім, очевидно, через байдужість влади до проблем села, яке та ж влада начебто «рятувала». Знову минали роки, знову мінялися на всіх рівнях владці і мляво писались листи у владні верхи, які так само мляво «цвіркали» вряди-годи у відповідь сотнею-другою тисяч гривень «на добудову», хоч для закінчення будівництва торік, наприклад, потрібно було два мільйони, а тепер, оскільки ціни в черговий раз «підстрибнули», — вже чотири.
Не особливо когось схвилювало в селі і те, що років два-три перед цим знайшлися люди (невже то чужинецькі зайди якісь були, а не мешканці тієї ж Скобелки?), котрі недобудоване приміщення почали в буквальному розумінні розтягувати. Комусь шифер був потрібен, комусь знадобилася цегла. Відтак, черговий транш на завершення будівництва — приблизно 160 тисяч гривень — довелося тоді стратити на ліквідацію завданої приміщенню школи та убезпечення його від подальшого розграбування. Це при тому, що упродовж одного з попередніх років на добудову було виділено лише 70, а протягом іншого — 100 тисяч гривень.
І тільки минулого місяця цього року (не при кравчуківському президентстві і не при двічі кучмівському) Скобелка якось раптово «прокинулася», поставивши перед новою владою категоричну вимогу: або до першого вересня будівництво школи буде завершено, або навчальний рік тут взагалі не почнеться. На підтвердження рішучих таких намірів було проведено і своєрідний страйк, під час якого на 45 хвилин (про це повідомляла наша газета) перекрито рух автотранспорту з боку обласного центру на трасі Луцьк—Горохів—Львів, що пролягає через село. Зрозуміло — за якихось три тижні добудувати школу, аби навіть і мала на це область у своєму бюджеті згаданих вище чотири мільйони гривень, не можна було.
Як не є, а приблизно через тиждень, коли на зустріч із сельчанами приїхав голова облдержадміністрації Володимир Бондар разом із начальником управління освіти облдержадміністрації Михайлом Поповичем, вимога ця пролунала знову. І розмова сторін, що проходила, була іноді аж надто гострою. Особливо непереливки довелося під час неї начальнику відділу освіти райдержадміністрації Тамарі Середі, яку і начальство по голові, так би мовити, не гладило, якій і сельчани сказали усе, що кому накипіло. Зійшлися ж на тому, що на час, доки нове приміщення школи добудовуватиметься, заняття учнів усіх її класів проводитимуться в тутешньому дитячому садочку. При цьому уроки учнів третього і четвертого класів починатимуться тільки після 12-ої години, коли звільнять місця за партами учні першого і другого.
Така от своєрідна «двозмінка». Вже першого вересня невдоволення нею при мені висловила директорові школи Ганні Мельничук група обурених матерів тих школяриків, котрим займатися доведеться по дванадцятій. А місяць перед тим до редакції «Горохівського вісника» телефонувала теж обурена якась мешканка Скобелки, аби з’ясувати, коли у дитячому садочку буде відкрито «хоча б ще одну групу», позаяк число їх скоротили до мінімуму, аби звільнити місце для школи, а батькам з малими дітьми куди хоч дінься.
Декотрі з більш поінформованих моїх співбесідників, нарікаючи на те, що і в дитсадочку школі «ніде повернутись», зауважували: цю зиму в одному із старих шкільних приміщень двома класами «можна було би ще перебідувати». Але, мовляв, батьківський комітет вирішив по-своєму, бо, хоч і пообіцяв Володимир Бондар на республіканському рівні добиватися, аби на наступний рік Скобелківську школу поставили в план, та не все і він може, а обіцянок скобельчани вже наслухались. На такому ось тлі і відбулося в селі свято шкільного дзвоника.
Уперше, як поінформувала завуч школи Надія Літвін, продзвенів він тут для 17 хлопчиків та дівчаток. Зрештою, на першовересневій урочистості кожного з них було названо (із закликом «Вітайте!») поіменно. Наступного року, що підтверджують зібрані Надією Василівною дані, школа вітатиме «першачків» майже удвічі більше. І в поближчому майбутньому (багато інших сіл можуть позаздрити) їх приходитиме сюди по 26—27. Чи довго однак навчатимуться «у приймах» і яким може бути те навчання, коли і тепер йому над усе заважає тиснява?