Таку віддаль вирішив пройти пішки Україною інвалід Олександр Мазуренко...
Таку віддаль вирішив пройти пішки Україною інвалід Олександр Мазуренко.
Цей чоловік за годину бесіди з ним не один раз примусив мене дещо переглянути у своїх поглядах на життя, на нашу ментальність, на те, як ми живемо і чого прагнемо. Ідучи на зустріч із східняком, який пішки по периметру обходить державу, налаштувалась почути розповідь російською. І помилилась, бо у відповідь пролунала літературна, красива українська мова. Олександр Андрійович свій похід здійснює на милицях. Яка сила духу, яка стійкість і воля!
Алла ЛІСОВА
Свій похід Олександр здійснює з нагоди 500-річчя Кальміуської паланки українського козацтва (він є підхорунжим Канівської паланки) і на честь подвигу Олекси Гірника, який в знак приниження українського народу себе спалив в січні 1978 року на могилі Тараса Шевченка в Каневі. - Народився я в 1951 році на Одещині, — розповідає Олександр Андрійович, — але з 9 місяців виховувався у бабусі з дідусем на Київщині. Коли прийшов час навчатися, у мами була інша сім’я, яка жила на Донбасі. Далі все моє життя пов’язане з цим регіоном: школа, навчання в ПТУ, служба в армії, знову навчання в училищі залізничників, робота на залізниці. Потім – прикрий випадок у 1997 році, коли я став інвалідом. Маю трьох дітей - дві дочки і сина, троє онуків. І вони, і дружина розуміють моє бажання і підтримують. Це вже другий мій піший похід. У 2001 році я пройшов Україну центром з Донецька до Ужгорода, здолавши більше 2 тисяч кілометрів. — На це зважився б далеко не кожен здоровий чоловік. — Всі ми є люди із своїми задумами, бажаннями, побутовими проблемами – останні й беруть дуже часто верх. А ви вникніть у мій стан у 1997 році, коли я лежав у лікарні з відрізаною ногою – приходили рідні, друзі, провідували, підтримували. А що буде далі - запитував я себе. Ось на лікарняному ліжку з’явилися задуми піших походів – це мені дає наснагу, дає можливість відчувати себе рівним серед усіх. Я щодня спілкуюся з людьми, розповідаю їм про козаків, про Олексу Гірника, про Україну і її незалежність. — У кожного з нас є той момент, коли починають нуртувати патріотичні почуття, коли по-новому читаєш вірші Шевченка й Малишка, співаєш українські пісні. - Пригадую 1981 рік, кінець лютого, початок березня, у кіоску придбав журнал “Всесвіт” із портретом Шевченка невідомого польського художника. У цьому журналі з нагоди дня народження Кобзаря прочитав статтю тодішнього редактора журналу Віталія Коротича. Ось тоді щось мені зашкребло у душі, заболіло, навіть злякало – я ж українець, а розмовляю російською мовою, живу на Україні, а навкруги мене все російське. Почав помаленьку оволодівати українською мовою, розмовляти. А потім була холодна весна 1991 року – йшов з дочкою, яку забрав у дитсадку, і на стадіоні побачив нечисельну групу людей. Це було перше зібрання місцевого осередку Руху, у який я вступив. Партійний квиток здав ще у 1990 році, наступного дня після того, як взнав, що це зробив Олесь Гончар. Коли був референдум 1991 року, біля свого будинку, який стоїть на роздоріжжі трьох доріг, вивісив національний прапор. На четвертий день хтось умудрився його зняти, а під вечір мене жорстоко побили... Олександр Андрійович стартував у місті Добропілля Донецької області 11 травня. Спочатку його спонсорували місцеві рухівці, Донецька залізниця. На час нашої розмови пан Олександр практично пройшов всю північну Україну, а це 2171 км, такі міста, як Харків, Суми, Луганськ, Охтирка, Глухів, Чернігів, Київ, зайшов у Канів, Коростень, Сарни, Ковель, Турійськ, Нововолинськ, а далі мав бути Львів, Мостиська, Стрий, Івано-Франківськ... Але варто сказати, що кожен крок він здійснює на милицях, а за собою тягне візок, на якому знаходиться намет і речі першої необхідності. Всього ж він має здолати 5600 кілометрів, за день старається пройти 25 . - Олександре Андрійовичу, як даються ці кілометри, про що думається? Бачу на ваших руках великі натерті мозолі. - Загалом все йде чудово (якщо можна згодитися із паном Олександром –автор). Спочатку було важко, коли втягувався у маршрут, Луганщина і Харківщина дуже горбисті. А вже далі - легше, дорога рівніша. На всьому шляху мене підтримують морально й матеріально. Я нічого не прошу, аби лиш організували перукарню і лазню. Легкий сніданок, далі стараюся бути весь час у русі, і вже ввечері, коли розіб’ю намет, тоді дозволяю калорійнішу вечерю. Я старався нікого не брати у спонсори, але на Волині мене взяла під свою опіку Українська народна партія. У Маневичах був прийнятий в ряди районної організації. Спас зустрічав на Маневиччині, не забуду 22 серпня у Ковелі, коли тут відкрили величний пам’ятник Тарасу Шевченку. Ковельські члени УРП “Собор” полагодили мені візок, турійські члени УНП подарували мобільний телефон. У Нововолинську перебував під опікою міської організації УНП, зокрема, її голови — депутата обласної ради Юрія Єлеви. Іду, читаю вірші, осмислюю побачене, подумки пишу власні вірші. На Чернігівщині у місті Сосниця мене на велосипеді доганяє дівчина і каже, що вона місцева журналістка і хоче у мене взяти інтерв’ю. «А чим знаменита ваша Сосниця?», - запитую. «Ви не знаєте? - мовила. - У нас є музей Довженка». Була чудова зустріч в редакції, відвідування прекрасного музею. Кияни розчарували своєю російською мовою у вжитку. У Каневі була зустріч із лікарем Михайлом Єфремовичем Іщенком, який оглядав Олексу Гірника після самоспалення. Пан Іщенко видав книгу і мені її подарував. А хіба можна забути зустріч із японкою і австралійцем, які вже 12 років мандрують навколо світу на велосипедах? Через годину я вже бачила, як Олександр Андрійович лаштував милиці і візок у дорогу. Через тиждень, повертаючись вечірньої пори зі Львова, я його зустріла біля цього міста. Щасти тобі, великий український патріоте!
