Відтоді, як у юності наснився мені дивний сон, у якому я несла оберемок синіх маків (яких, як я тоді вважала, у природі не існує), трепетно-містичне ставлення до цієї квітки залишилося на все життя. Дарма, що кілька літ тому на всесвітній виставці квітів у Лондоні я таки побачила сині маки, і жовті також...
Відтоді, як у юності наснився мені дивний сон, у якому я несла оберемок синіх маків (яких, як я тоді вважала, у природі не існує), трепетно-містичне ставлення до цієї квітки залишилося на все життя. Дарма, що кілька літ тому на всесвітній виставці квітів у Лондоні я таки побачила сині маки, і жовті також.
А в моєму квітнику здавна милують око і дикий польовий мак-видюк і окультурений східний, який ще називають болгарським. Квітне він, як відомо, наприкінці травня — початку червня. Минулого року кущ такого маку з’явився на межі городу поруч із маленьким саджанцем смородини рідкісного сорту, який я хотіла розвести. Сусідство було небажане і я обривала листя «самосела», щоб не затіняв смородину. А коли мак на початку літа відцвів, то й зовсім його зрізала. Повернувшись із відпустки, помітила, що мак не тільки відмолодився, а й випустив три розкішних бутони, з яких пробивалося червоне полум’я цвіту. А минулої суботи я таки побачила полум’яний привіт із літа, якого не згасив навіть холодний вересневий дощ.
