У добірці “Любить, не любить” за 23 серпня прочитала публікацію “Чи боятися чоловічої зради?” і згадалась далека юність. Тоді я випадково викрила зраду. Чоловічу зраду. А все було ось як...
У добірці “Любить, не любить” за 23 серпня прочитала публікацію “Чи боятися чоловічої зради?” і згадалась далека юність. Тоді я випадково викрила зраду. Чоловічу зраду. А все було ось як. Мене направили на роботу в одну з установ обласного центру. Якось я дізналась від співробітниці-ровесниці, що ми з’явилися на світ в одному родильному будинку майже одночасно. І як з’ясувалось згодом, мами наші пам’ятали одна одну. Отож, і ми здружились. Я стала бувати в Оксани (так звати мою співробітницю) вдома. Вона вже була на той час заміжня. Коли тяжко захворів чоловік Оксани, то жінка щоденно відвідувала його в лікарні. Інколи доводилось їй відпрошуватись з роботи, і тоді я її підміняла. Так минув місяць. Прибита горем Оксана схудла, зблідла від переживань. І лише після того як коханий Олег одужав, повернувся до звичної роботи в авторемонтну майстерню, вона потрохи, як кажуть, відходила. Якось Оксана захотіла розіграти чоловіка. Вона набрала телефонний номер майстерні, де він працював, і передала мені слухавку, наперед проінструктувавши, що я маю поговорити з ним від імені його знайомої дівчини. Спочатку я не погоджувалась: “А що, як він пізнає мій голос, і наш псевдоспектакль зазнає фіаско?”. І все-таки Оксана мене вмовила. — Привіт, Олежику, — почала я несміливо телефонну гру. — Це хто? — почулось здивоване у слухавці. — Ох, невже так швидко можна забути, — уже впевненіше входила в роль. — Щось голос дуже знайомий. Це ти? — повеселішав Олег, коли він впізнав, як йому здалось, хто телефонує. — Ось бачиш, а я вже подумала, що ти й склероз підхопив. — Тоню, не кепкуй. Який там склероз? Як я можу забути тебе? — вже, сміючись, говорив Олег.— Я пам’ятаю кожен день, коли зустрів тебе в лікарні. Холодний переляк ножем різонув моє серце. Адже я Ольга, а не Тоня. Та відступати пізно і я продовжила. — Так, зустрілись ми випадково... — Невже я міг не звернути увагу на таку жінку, як ти? — вже філософськи розмірковував Олег. Гіркота наповнювала душу. Он воно як: коли Олег хворів, то Оксана місця собі не знаходила. А йому, як виявилось, впала в око інша жінка. Я навіть не знайшла що сказати, і на мить запала мовчанка. — Давай зустрінемось, — запропонував Олег. Оксана, яка чула цю розмову, жестами показувала, щоб я погоджувалась на його пропозицію. А в очах подруги був біль. Зустріч була призначена. В той вечір, як потім розповідала Оксана, Олег був сам не свій. Говорив, що йому потрібно піти до кума. Оксана не втрималась і перепитала: “А, може, на побачення?..” На те призначене побачення Олег не пішов, а весь вечір, як виявилось згодом, просидів у кума, жаліючись на ... сімейне життя. Незабаром Оксана з Олегом розлучилась. Вона не захотіла жити з чоловіком, знаючи, що в його житті є ще якась Тоня. Дітей ростила сама. А що ж Олег? Тут знову несподіванка. Майже відразу після розлучення з Оксаною, він одружився з жінкою, яка працювала в його ж майстерні. А я не раз ловила себе на думці: може, сім’я моєї подруги і не розпалась би, якби я не погодилась на телефонну гру, ще не підозрюючи про її наслідки? Відчуття мимовільної вини не покидає мене. Ольга ЧЕРВІНЬКО. Луцький район.
