БІЛЯ ДЖЕРЕЛ, ЩО ЖИВЛЯТЬ СТОХІД

Катерина ЗУБЧУК

Неповторність села Стобихви вже в тому, що за свою трьохсотлітню історію не раз було приречене на вимирання.Колись це було містечко з Магдебурзьким правом. Особливо постраждало воно в роки Першої світової війни.

Криті соломою хати згоріли, оскільки поряд проходив фронт. Жителів було евакуйовано, не всі вони повернулись у свої рідні місця. А згодом, в тридцяті роки минулого століття ця місцевість увійшла в зону Поворського військового полігону, і польські власті виселяли людей. Виселення продовжилось і з приходом совєтів 1939 року. А в жовтні п’ятдесят першого було прийнято рішення райвиконкому про переселення всіх жителів Стобихви у Великий Обзир. Адже село на три кілометри врізувалось у зону військового авіаційного полігону, на якому вели навчальні бомбування літаки країн колишнього Варшавського договору.
І сьогодні у цьому незнищенному селі живуть люди, які знають історію Стобихви не з книжок.
Дев’яносто четвертий рік топче свою життєву дорогу найстаріша жителька Стобихви Олександра Онуфріївна Кравчук. Баба Олександра, як її називають, зовсім маленькою в Першу світову війну була з родиною евакуйована в «Харківський уєзд Курської губєрнії». Як повернувся дехто із стобихвівців у двадцятих роках додому, то на місці містечка стояла одна хата — «та й то три стіни зосталось від неї».
Мене, звичайно, цікавить, якою баба Олександра пам’ятає річку Стохід.
— Чистий Стохід був, — каже вона, повертаючись спогадами в минуле.— Ще тоді деревину гнали по річці у Пінськ. Сіно всі робили в заплаві, а тепер здебільшого на своїх дзялках. А ще на Стоході рибу неводом тягнули, якої було дуже багато. Батько мій мав пару коней, то наймався на роботу до єврея й возив взимку рибу на продаж.
Баба Олександра розповіла і про криничку біля Стоходу — джерела, які живлять річку і в яких дуже смачна вода. Правда, до цих джерел вона вже давно не ходила — ноги не слухаються. Отож, їдемо туди з «професором», як кличуть в селі Сергія Федоровича Осійчука. Через півстоліття він повернувся в рідну Стобихву, до річки свого дитинства.
— Не зовсім сюди перебрався, — каже Сергій Федорович. — Як жив, так і живу у Львові, а тут лише літую. Облюбував хатину, яку мені сільрада передала в оренду, — поки житиму, то вона буде моя. Власне, три стіни стояло, а решту я вже сам добудував.
І непросто добудував, а навіть сауну зробив — такого дива в Стобихві ще ніхто не бачив.
У 1940 році дванадцятирічним хлопчаком поїхав Сергій Федорович з батьками в Бессарабію — «всіх стобихвівців забрали і повезли на чужину». Виріс, вивчився, викладав у Львівському політехнічному інституті, звідки й прізвисько пішло «професор», згодом працював в «Головльвівбуді».
— Років тридцять тому після довгої розлуки я сюди приїхав, — розповідає Сергій Федорович. — Сестра моя з племінником якраз була. Одну добу я походив тут, і довколишня краса зворушила мене. Тож коли вийшов на пенсію, то приїхав у Стобихву і облаштував собі таку фазенду.
По дорозі до джерел ми зупинились на Панській горі. Внизу, за городами — заплава річки. Чудовий краєвид, дика природа. Увагу привертає кремезний розлогий дуб на Панській горі, біля якого стоїть дерев’яна драбина.
— Колись на цьому дубі збирались відьми на свої поради, — переказує легенду Сергій Осійчук.— А сьогодні в дуба інше призначення — хто хоче з «мобілки» зателефонувати, то вилазить по драбині на дерево і шукає точку покриття, щоб прийняти дзвінок чи самому з ким зв’язатись.
Від Панської гори до джерел зовсім близько. Одне з них (та сама криничка, про яку уже чула від найстарішої жительки Стобихви Олександри Кравчук) окультурене — взяте в кадуб, накрите дерев’яною кришкою. Вода настільки прозора, що видно, як на дні в кількох місцях пульсують цівочки. Колодязь переповнюється, і «зайва» вода тече струмком до річки.
— Колись джерело не було так облагороджене. Це років десять тому, — розповідає Сергій Осійчук, — ми обгородили його дошками, але вони зогнили. Отож, поставили кадуб. Криничку щороку в кінці літа, на престольний празник, освячує отець Павло з села Верхи.
На самій річці теж є джерела. І коли Стохід вкривається льодом, то видно, де вони, — там вода не замерзає, і риба пливе до тих місць, щоб подихати. Про ці джерела, про бухту, глибина якої сьогодні метрів чотири, про водне плесо, де можна посидіти з вудочкою, Сергій Федорович розповідає з особливою теплотою. А ще він показав те місце, куди бігав купатися в дитинстві. «Кам’яним дном» називається воно. Колись, за словами чоловіка, там вода була чиста-чиста, а підхід — піщаний. І дно не грузло, тому й назвали його кам’яним. Тепер тут багнистий брід — пройти не можна.
— Моя дружина, на жаль, уже покійна, — переселенка, із польського міста Закопане, — розповідає він. — Коли вона приїхала в Стобихву раз, другий, то у Львові знайомим своїм говорила, що це маленька Швейцарія.
«Маленькою Швейцарією» стали рідні місця і для Сергія Осійчука. Особливо любить він навесні чи на початку літа сидіти на човні і слухати, як в лісі, поряд з річкою, виспівують солов’ї, «що аж душа й собі співає».
Біля цього «кам’яного дна» до нас приєдналась корінна жителька Стобихви Галина Макарук. Місцева поетеса, хранителька історії села, яку їй «з дитинства втлумачувала мама» (та сама баба Олександра), вона ніколи й не покидала своєї малої батьківщини, хоч і «сиділа вже на клунках».
— Колись рятували Стохід корови, — розповідає пані Галина.— Якщо пройде п’ять-шість колгоспних стад, то не треба й чистити річку, — все зілля попливе. А ще косили люди в заплаві. Я особисто косила на третій стіжок (два в колгосп, один собі). В три години ночі, бувало, вставали, щоб раніш зайняти ділянку. Тому й не заростав Стохід.
Це пані Галина, як і багато її односельчан, стала на якийсь час артисткою, коли у Стобихві знімали фільм про Миколу Вавілова (шукали для зйомок найглухіше село, де навіть і світла не було, — вибрали Стобихву. Лише в 1989 році, тобто через два роки після зйомок кінофільму, сюди провели світло). Це вона, бувало, по пару кілометрів по-пластунськи повзла, коли хотіла скоротити шлях і добратись додому через Поворський полігон, де якраз проводились навчальні польоти. А коли на парашутах перед такими польотами скидали освітлювальні ракети, то з односельчанками ще навіть у 80-х роках «полювала» за цими парашутами — на дерева залазила, як заплутувались вони там, стягувала. Не натуральний шовк цікавив, з якого можна було пошити блузку, а міцні стропи, з яких у Стобихві навчились робити рибальські сіті. Бо як жити біля Стохода з його «ста ходами» і не мати рибки?!