Якось я зустрів свого університетського товариша. З цієї нагоди зайшли в бар. Мало-помалу розмова пішла про особисте життя. Декілька чарок розв’язали язика літньому чоловікові, і він розповів свою життєву історію...
Якось я зустрів свого університетського товариша. З цієї нагоди зайшли в бар. Мало-помалу розмова пішла про особисте життя. Декілька чарок розв’язали язика літньому чоловікові, і він розповів свою життєву історію: — Женився я у 27 років, та недовгим був цей шлюб. Розлучились ми з дружиною. Син, якого бавив з пелюшок, залишився з матір’ю... Розчарування в жінках зробили мене замкнутим. Лише тоді, як мені вже було сорок років, старший брат насватав розлучену жінку з релігійної сім’ї. Покірна долі, вона добре ставилася до мене. Та два розбиті глечики важко склеїти. В душі я так і залишився одиноким. Це тривало до нинішнього року. Мене запросили на зустріч випускники 1983 року. Поїхав з радістю на побачення із своїм класом. Колишнім вихованцям вже по 47 літ. “Які вони?”— запитував себе подумки, їдучи в автобусі. А вони були різні. Одні розцвіли, маючи, певно, за плечима щасливе, здорове життя. Інші передчасно зістарились. За урочистим столом я дивився на непримітну жінку і не міг пригадати її ім’я. Вона, як мені здалось, уникала мого погляду. А в моїй душі пробуджувалось якесь незрозуміле, незнане почуття. Ніби я зустрів свою молодість, яка залишилась в далекому минулому за горами літ. Пригадалось, як в одинадцятому класі ця жінка, тоді моя учениця, ніяковіла, коли ми розмовляли англійською мовою (їй не давалась вимова). Вона, може, навіть була закохана. Але я не звертав на це уваги, бо ж між нами була дистанція: я — вчитель, вона — учениця. І ось тепер на зустрічі випускників її очі мене просто по-циганськи заворожували. З нетерпінням чекав, коли заграє музика і я запрошу її на танець. І ця мить настала. Хмільне вино вирувало в голові, а на серці було млосно. Я дивився на обличчя, якого торкнулись ранні зморшки. А її очі ніби пронизували мене наскрізь. Після танцю ми вийшли подихати свіжим повітрям. І тоді я обняв її, поцілував. Вона якось зніяковіло відхилилась. А потім наші губи злились. Мене переповнювало відчуття нерозтраченого кохання. Час повертатись додому. Я залишив її біля вхідних дверей залу, де проходила урочистість. Шкода, що не встигли навіть розповісти одне одному про своє життя. Однак вона залишила мені надію на зустріч, назвавши свою адресу. І тепер, де б я не був, що б не робив, думка про неї не покидає. Піднімаю сиву голову, бачу небо і радію, що живу. Мені 64 роки, а почуваю себе юнаком, який вперше відчув цнотливе почуття кохання. В моїй душі воно довго дрімало і раптом вирвалось на волю. Це почуття зробило мене оптимістом. Дружина, як і всі спостережливі жінки, вловила зміну в моєму настрої і часом каже: “Щось ти сьогодні веселий, бадьорий, як парубок перед першим побаченням”. Я в таких випадках мовчу: хай коротка зустріч з молодістю буде моїм секретом, секретом моєї долі. Розплатившись, ми вийшли з бару на гомінку вулицю, попрощались, домовились зустрітись при нагоді. І я подумав, що в кожного з нас своя доля, а ми її заручники. Павло ШЕСТАЛЮК. с. Хворостів Любомльського району.
