Душе моя неприкаяна,
Знов хочеш стати травою?
Хіба ти забула,
Як топчуть безжально траву?!
— Живу...
Душе моя неприкаяна,
Чого ж тобі врешті треба?
— Неба...
Душе моя неприкаяна, Знов хочеш стати травою? Хіба ти забула, Як топчуть безжально траву?! — Живу... Душе моя неприкаяна, Чого ж тобі врешті треба? — Неба...
Валентина ШТИНЬКО
Ці написані колись дуже давно рядки зненацька спливли у пам’яті, коли взяла до рук книгу із такою промовистою назвою: «По кому росте трава...» Її автор — Григір Мацерук, наш земляк, уродженець села Бучин Любешівського району. А побачила книга світ у Чернівцях, у видавництві «Букрек». Там, на Буковині, після закінчення факультету журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка Григір топтав свої газетярські стежки, там спізнав кохання і справжній смак літературної творчості, там у 27-річному віці ранньою весною, коли вербові котики несміливо розтуляють свої пухнасті кулачки назустріч сонцю, перестало битися його небайдуже серце, з дитинства вражене недугою. Він так і не дочекався своєї першої книги, видрукуваної “Радянським письменником” у 1983 році, яку за дивним збігом назвав вельми символічно: «Заповідаю довго жити», а в одній із вміщених там новел під назвою «Страховий поліс» передбачив рік своєї смерті. Впала мені у вічі й ще одна трагічна закономірність: доля звела нас на сторінках журналу «Ранок», де у грудневому номері за 1980 рік з-поміж іншого були опубліковані новела Григора Мацерука, добірка моїх віршів із передмовою Маргарити Малиновської. Через дуже короткий час пішли із життя такими ще молодими Григір, Маргарита Малиновська і ще кілька авторів того містичного числа часопису. А через майже чверть століття журналістська доля привела мене у село Бучин, де я збирала матеріал для публікації під рубрикою «Храми і люди». Розказували, що один селянин бачив дивне сяйво над місцевою церквою. Він і справді розповів про предивний випадок, а коли записувала до блокнота його ім’я — Гнат Мацерук — чомусь запитала: — А Григорій?.. — То син мій! — спалахнули й тут же погасли іскри в очах батька. Повернувшись із відрядження, відчула потребу ще раз перечитати написане Григорем Мацеруком і з гіркотою констатувала: література наша втратила талановитого прозаїка. Тоді ж і з’явилася публікація: «Вербових котиків остання ніжність». Либонь, завдяки їй і потрапила мені до рук книга «По кому росте трава», яку привіз до Луцька однокурсник Григора — Микола Носков, після традиційної зустрічі з однокурсниками. Її упорядники — дружина і син, Валентина й Артем Мацеруки, подбали про те, щоб вийшла вона ошатною, глибокою й багатогранною. У звертанні до читачів вони зазначили: «Ця книга, у якій ми зібрали майже всі твори Григора Мацерука (можливо, дещо залишилося в рукописах на батьківщині — у селі Бучин на Волині) — пам’ятник письменникові й журналістові, батькові, чоловікові, синові, другу й колезі. Це — зв’язок з ним усіх, хто не забуває про нього, цінує його хист і підписується під його думками про те, що по добрій людині на землі росте трава-мурава, і все живе до неї озивається». Передмову до книги написав відомий буковинський письменник Мирослав Лазарук, назвавши її «Спів жайворонка на світанку». Із Григорем він познайомився ще тоді, коли разом відвідували літературну студію «Франкова кузня» при Львівському університеті. Потім якийсь час разом працювали у Чернівцях у молодіжній газеті. Із його спогадів постає неординарна постать творчої особистості, яка поспішала жити й творити, вихоплюючи своїх героїв просто із виру буденного життя. «Перекривали хату», «Чужі діти», «День дядька Степаня», «Ластівки над стріхою», «Злочин Мирона Бурі», «У Тимохи на подвір’ї» — ось лиш деякі із назв його творів. Звісно, вони не позбавлені деяких часових ознак, у чомусь недовершені, але беззаперечно позначені карбом справжнього таланту, тонким чуттям і любов’ю до слова і до людей. Він міг би вирости у справжнього Майстра, але час і доля були невблаганні. І Григір, здається, гостро, болісно відчував це. «Я чомусь рахую свій час на години. Мо’, відчуття дає про себе знати: а раптом Бог вділив якихось тридцять-сорок років життя, а я собі бездумно марную їх... Невеселі думки. Бо хочеться щось по собі лишити, оте, що, як пишемо у своїх матеріалах, слід на землі», — роздумував Григір Мацерук у листі до свого однокурсника, поета, нині головного редактора журналу «Березіль» Володимира Науменка. Як бачимо, помилився він лише в одному: Бог виявився скупішим і не вділив Григору навіть тридцяти... В одному із своїх оповідань, що має назву «Смак полину», він писав: «Кожна людина — то свято на землі». А через кілька сторінок — гіркий висновок: «Втрачені свята завжди мають смак полину». Саме із таким відчуттям я й перегорнула останню сторінку цієї книги, яка, повертаючи нас у минуле, спонукає думати про майбутнє.
