«КРАЙ СВІТУ» НА ПОЛІССІ

Кореспонденти "Волині" побували у селі, яке… просилось у Білорусь.

Василь УЛІЦЬКИЙ,
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ

КОРОВА - ПОРУШНИК КОРДОНУ
Кожен новий приїжджий викликає тут щирий інтерес. От і нашу машину, як тільки вона зупинилась на одній з вуличок Ніговищ, майже зразу стали оточувати люди. Рипнула хвіртка - і до нас пришкутильгала якась бабуся. За плотом біля великої гори динь перестала поратись жінка і теж попрямувала до нашого гурту. В хаті навпроти гойднулась фіранка і через кілька секунд звідти з’явився суворий дідусь з паличкою…
Людей все більше. Розмовляємо. Ще хтось підійшов, а одна з бабусь навпаки - кудись зникла, але через кілька хвилин з’явилась з великим кошиком яблук. Розмова тепер потекла під дружний хрумкіт соковитих овочів.
- Було діло, - каже літній чоловік, який Станіславом Адамовичем Мікшою назвався. - Писали ми колись до Шушкевича листа, хотіли, щоб до Білорусі нас приєднали. Але ніхто не взяв.
Цим, власне, і прославились Ніговищі - маленьке (тепер уже) українське село на кордоні Волинської, Рівненської областей і Білорусі. Вибрати собі батьківщину селяни хотіли добрий десяток років тому, коли "все розвалювалось" і при владі у сусідів був ще не Лукашенко, а Шушкевич.
- Я і досі не можу уявити, як це болітце, в яке я по ягоди ходила, - це закордон, - каже одна з бабусь. - То наша корова на день разів зо п’ять цей кордон порушувала. Правда, тепер порили рови, поставили дроти...
А тоді ніговищанам взагалі в голові важко вкладалось, що Ніговищі і Пінськ, куди виїхала вся молодь з села, - це не одна і та сама країна. От і підійшли селяни до питання з чисто прагматичної точки зору - з білорусами, куди "дорога ближча", вирішили, жити буде легше.
- Це Трохимович покійний, царство йому небесне, лист написав, а люди підписались. Але зворотну адресу поставив мою - боявся, якщо що не так, - продовжує Станіслав Адамович. - Відповіді не дочекався - помер скоро. А про наш лист в Мінську навіть по телевізору показували. Казали, мовляв, що питання вирішувати треба на великому рівні. Але так воно все і заглохло…

ЛЮДИ ВМИРАЮТЬ, А ХАТИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ
Тут усі добре знають історію своїх Ніговищ, тому що живі ще ровесники самого села, яке у 1923 році заснували білоруські переселенці з теперішнього Городна Столінського району. "Чотири пари личаків" стоптали, щоб дістатись у Варшаву до Пілсудського і попросити нової землі.
- А коли в 39-ому прийшли совєти, то ми належали до Пінська, - згадує Адам Гаврильчик. - Я тоді якраз до школи пішов.
В кращі часи у селі проживало 600 людей, було 160 учнів у школі… Школи тут уже нема майже три десятки років, а остання дитина народилась в 1985 році. Зараз майже усі із сімдесяти людей, які тут постійно живуть, - пенсіонери. Після п’яти років пенсії повернувся на попереднє місце роботи Олександр Олександрович Ярошук - фельдшер, без якого…
- Хана б нам всім була, - каже баба Ганна.
- Не було кому працювати - мусив повернутись, - розповідає Олександр Олександрович. - Присилали сюди фельдшерів, але надовго ніхто не залишався. Два дні у тиждень попрацюють - і їдуть додому, а за все решта я відповідав. У мене й машина єдина в селі.
Зараз про історію з приєднанням до Білорусі потрохи починають забувати. Роблять хитріше - замість приєднувати ціле село, виїжджають окремо - доживати віку до дітей у Пінськ чи Мінськ. Тому не хоче ніхто їхати працювати у неперспективне село.
От і Антоніна Михайлівна Гаврильчик, вчителька, яка "закрила школу" (працювала до останнього дня її існування), доволі довгенько говорила про останні вибори і події в українських верхах, але зрештою зітхнула:
- Хоч по великому рахунку нам вже однаково, хто тут у нас президент і хто кого переможе, тому що все одно поїдемо до Лукашенка. Діти кличуть. От тільки покупця, щоб продати хату, знайти важко. Коли померла у нас в селі баба Маня, то її хата ще кілька років стояла незамкнена, такою, як її баба Маня перед смертю причепурила - з рушниками на стінах, іконами…

ГОЛОСУЮТЬ, ЯК СКАЖЕ "БАЦЬКА ЛУКАШЕНКО"
Ніговищі, до речі, на відміну від навколишніх сіл, на останніх президентських виборах підтримали Януковича.
- Тому що він обіцяв зробити пропуск через кордон. А то де таке бачено - кожного разу шість доларів на кордоні плати, - каже хтось.
- Телебачення до того ж у нас тягне тільки білоруське, - усміхається і по-своєму пояснює результати виборів фельдшер. - А там як білоруський оглядач скаже, так ми тут і зробимо. Український мобільний звязок, до речі, у нас неможливо піймати. А білоруський де-небудь на горбочку можна. Тоді доводиться, наприклад, у наш райцентр через Білорусь телефонувати.
- А як зараз сусіди-білоруси живуть, знаєте? - запитуємо.
- Лучче, - не задумуючись відповідає Станіслав Адамович. - Тракторист у них 200 доларів отримує. А у нас скоро такої професії не буде.
Дійсно, село помирає разом із землею, яка не обробляється і заростає бур’янами. Лише з однієї землі село зараз повноцінно жити не може, а зовсім без неї - тим паче. А туристи сюди не дуже й поспішають, незважаючи на первозданні ліси і мальовниче озеро (Ніговищі розташовані на території ландшафтного парку "Прип’ять-Стохід"). Хіба що журналісти навідуються інколи. Як з одної сторони, до речі, так і з іншої- білоруської. Нещодавно от були кореспонденти з Пінська.
- Чого хотіли? - перепитує Марія Ярошук, дружина фельдшера. - Та того ж, що і ви. А потім ходили дивитись у мене в хаті на мої вишивки - я гладдю красиво вишиваю.
Живе село з городів і пенсій. Раз у тиждень приїздить сюди з найнеобхіднішим товаром торгувати підприємець.
- А хліб ми навіть під час Союзу самі пекли, - кажуть поліщуки.
Час від часу селяни дружно виїжджають возами на ринок - до рівненського райцентру Зарічне, куди краща дорога, майже 50 кілометрів, тому частіше їдуть у волинське село Дольськ - це понад десять кілометрів лісовою дорогою, якою інколи ще контрабандисти чи нелегали можуть спробувати прорватись (для місцевих, кажуть, не дивина, якщо з-за куща раптом негр з’явиться, який шукає дорогу в Європу). Тоді завантажують вози мішками з цукром, борошном та іншими товарами, щоб вистачило надовго.
З працюючих, крім фельдшера, в Ніговищах лише завідуюча клубом на півставки, і вона ж завбібліотекою - теж на півставки. Зате культурне життя у селі не заглохло! І хоча дискотек нема, клуб - улюблене місце, щоб у свята зібратись разом і поговорити про життя.
- А може і ще один лист - тепер уже Лукашенку - дружно напишете? - жартуємо.
- Воно то можна. Але нема кого вже приєднувати. Тут три хати, там - три, і все, - зітхає хтось з наших співрозмовників. - Нікому ми не потрібні - ні Україні, ні Білорусі. Край світу…

P.S. Дякуємо помічнику лісничого Дольського лісництва Володимиру Божку за допомогу.