Він зайшов до редакційного кабінету якось бочком, невпевнено. І тихим голосом сказав, що не певен, чи редакція чимось може допомогти у його біді. Але поїхати додому без того, щоб, як він сказав, “комусь висповідатися”, не може. Надто йому це болить...
Він зайшов до редакційного кабінету якось бочком, невпевнено. І тихим голосом сказав, що не певен, чи редакція чимось може допомогти у його біді. Але поїхати додому без того, щоб, як він сказав, “комусь висповідатися”, не може. Надто йому це болить.
Володимир ЛИС
Іван Михайлович Грицюта сам з Полтавщини. Хоча каже, що корені волинські. Його дідусь і бабуся осіли там, за Дніпром, ще під час Першої світової війни, коли були біженцями. Як каже, до Поволжя не доїхали. У селі Хобултова під Володимиром-Волинським він колись був, але там про їхню родину вже не пам’ятають. У Луцьку ж живе донька Івана Михайловича — Світлана із чоловіком, його зятем Ігорем. Власне, через зятя, як каже відвідувач, і розпочався весь сир-бор. Двадцять вісім років тому Світлана мала вийти заміж за іншого. Той хлопець був на п’ять років старший, жили на одній вулиці, з дуже хорошої сім’ї. А покохалися вже, коли він інститут закінчив, а Світлана — школу. Він навіть спеціально добився переводу в те місто, де донька Івана Михайловича в інституті вчилася. Почав дуже успішно робити кар’єру, швидко отримав квартиру. Для них не було секретом, що на останньому курсі інституту і Світлана жила в тій квартирі. Справа стояла тільки за офіційним узаконенням фактично сімейних стосунків. Весілля мало відбутися відразу після захисту диплома, вже й точну дату назначили. І раптом за два тижні до цієї дати донька заявляє, що вона, виявляється, рік тому зустріла іншого, що цей рік розривалася, не знаючи, кого вона насправді любить і з ким їй бути? А тепер остаточно вирішила — любить Ігоря. Тому заміж вийде за нього. — Тоді між нами дуже серйозна розмова відбулася,— каже Іван Михайлович, як і перше, тихо. — Кажу їй — як же так, ми ж уже про все домовилися, як тепер Віті і його батькам у вічі дивитися? Та ж ще тиждень тому Вітя у нас ночувати лишався, а перед тим казала, що ми дідусем і бабусею незабаром будемо. “А він знає про все те?”— питаємо. Знає, каже. І все одно женитися хоче. Дочка тоді на умовляння і навіть погрозу побити не піддалася. А через місяць приїхала з новим чоловіком. — Ви б їх обох поряд побачили,— аж мало не судома пробігає обличчям Івана Михайловича. — Вітя — високий, ставний, подивитися приємно. А той, мій зятьок новоявлений? Краще не буду нічого говорити. Як виявилося, перший той приїзд зятя був і останнім. Бо Іван Михайлович “висловив все, що думав”, і йому, і дочці. Дочка поїхала разом з ним до Луцька. За ці двадцять вісім років жодного разу не навідалася до батьківської оселі. — Ні, раз приїздила,— поправляється Іван Михайлович,— два роки тому, як жінка моя, а її мати, померла. Перед смертю, правда, казала моя жінка, що пару разів у село, до її сестри, а своєї тітки приїжджала, й онучок привозила. То туди й Ніна моя їздила. А ще, як виявилося, щороку навідувалася на кілька днів бабуся до Луцька. Іван Михайлович тут лише вдруге. Вперше був п’ятнадцять років тому. Тоді Віктор, який не став чоловіком Світлани, розлучився з дружиною. — Все в нього склалося, як треба,— голос Івана Михайловича так само розмірений. — Все. До директора заводу дослужився, тепер бізнесмен, фірму свою має, пару магазинів. От тільки сімейне життя не склалося. Все Світлану чекав, а як женився, то літ п’ять зміг з тією своєю прожити. Ну, як розлучився, то я й поїхав до Луцька. Думав, переконаю свою дурну. Вже тоді яку собі доміну Вітя вибудував у Полтаві! А тепер ще більшу... А в моєї ж досі квартира тільки двокімнатна, старша дочка, як заміж вийшла, то майже два роки в тій же квартирі тулилася. — І ви дочку переконували до Віктора повернутися? — А чом би й ні? Вітя ж знав також, що старша його, а не мого зятя. І меншу за дочку готовий був прийняти. Аби Світлана захотіла. Та знов ми страшно полаялися. Сказала, щоб ноги більше не показував. От я й не показував. Цілих п’ятнадцять років. — Невже внучок побачити не хотілося? — Чому ж, дуже хотілося! Як перший раз на фото старшу побачив, то аж серце зайшлося — Вітя. А ще більше на його матір схожа. Яка б сім’я могла в них вийти, Боже ж мій! А далі були слова про невдаху-зятя, який все життя пропрацював у “такій конторі, що й казати стидно”, й нічого не добився, то випивав безпробудно, а то “в якісь новоявлені штунди подався”. — Але ж ваша Світлана його любила і дотепер, певне, любить? — Не знаю, чи то любов, чи полуда досі з очей не спала. Відчуваю, що дочка не прожила життя, а промучилася. Якби ж було мене послухалася... — Чого ж ви тепер приїжджали?— питаю, порушуючи тягучу паузу. Приїжджав, як виявилось, Іван Михайлович, щоб таки помиритися. Ні, він залишився переконаний у власній правоті. Але ж помиритися перед смертю просила й покійна дружина. Ні, він не скаржиться, ще є син і дочка, внуків, крім цих, луцьких, четверо. Ті приїжджають щороку. Але якось мулько на душі. Гроші от привозив Світлані — не взяла, цілих десять тисяч, а самі ж бідно живуть, скільки там вона в тій школі заробляє. Отака затята дочка. Як виявилося, покладає Іван Михайлович надію, що, може, прочитавши в газеті, яка для дочки авторитет, про його бажання “нарешті помиритися”, дочка піде на таке примирення. Бо зять і той ніби не був вороже настроєний. А от дочка... Я пообіцяв, що розповім. Що й роблю, змінивши імена. Тільки от пригадуються ще одні слова відвідувача: — Кажу внучці, ти б приїхала, з батьком своїм справжнім познайомилася. А вона відказує: “Мій батько тут, у Луцьку, живе”. Може, я таки щось не розумію? Судячи з усього, його затятість також не зникла. І все ж те, що він приїхав і привіз зібрані за багато років гроші, промовляє само за себе. Звичайно, як мовиться, грошима не відкупишся. Але ж дочка не робила спроб помиритися і невідомо, як цей конфлікт лягав на серце вже покійної матері. Може, й справді, хай і запізніло, настав час навідатися до батьківської оселі?
