ЩО ЗАГАНЯЄ ЛЮДЕЙ У РАБСТВО?

За оцінками ООН, від одного до чотирьох мільйонів чоловік щороку стають жертвами торгівлі людьми.

Катерина ЗУБЧУК

Минулої суботи на п’ятому телеканалі проводилось інтерактивне опитування щодо проблеми «Хто винен в торгівлі людьми?». Найбільший відсоток «дістався» державі. Очевидно, малась на увазі нестабільність, безробіття, низький рівень життя, внаслідок чого багатьом доводиться шукати зарібків за кордоном. Власне, це окрема тема, з приводу якої можна було б багато говорити. Наведу лише слова гості студії телеканалу, яка не стала скидати вину на державу, а сказала так: мовляв, кожна доросла людина повинна оцінювати ситуацію і пам’ятати, що безплатний буває лише сир у мишоловці. Тобто, якщо обіцяють «золоті гори» молодим дівчатам, то треба подумати, чим за ці «гори» доведеться розраховуватись.
На жаль, цієї розсудливості якраз часто не вистачає. Люди, навіть знаючи, що ризикують (бо ж про закордонні пригоди писано й переписано, телепередачі, фільми створено), вирушають у пошуках кращої долі. Пригадую, рік тому я зустрічалась в жіночому реабілітаційному центрі «Софія», який працює в Луцьку, з молодою особою, яка досить відверто розповіла, що була в Італії проституткою. А ще з жахом пригадувала, як вибиралась із сексуального рабства, щоб повернутись додому.
Співпраця реабілітаційного центру для жінок «Софія» і громадського об’єднання «Волинські перспективи», які очолює Ніна Пахом’юк, з Міжнародною організацією з міграції послужила тому, що ця організація вибрала Волинь місцем проведення семінару (тренінгу) з питань «Висвітлення в друкованих та електронних ЗМІ проблем торгівлі людьми». Журналісти західного регіону України вчились з допомогою київських тренерів, як спілкуватись з потерпілими від торгівлі людьми, проводити з ними інтерв’ю, як, не принижуючи гідності цих потерпілих, привертати увагу до проблеми.
Про те, що торгівля людьми є великою проблемою для України, свідчить така цифра: в цьому році лише за шість місяців порушено понад тисячу кримінальних справ якраз за статтею 149 Кримінального кодексу України. І для Волині це велика проблема. Ніна Пахом’юк, яка очолює громадське об’єднання «Волинські перспективи», брала участь у семінарі і поділилась досвідом роботи реабілітаційного жіночого центру «Софія», зокрема притулку для жінок, що діє вже два роки.
— Завдяки тому, що держава звернула увагу на цю проблему (притулок фінансується з обласного бюджету), — розповідає Ніна Володимирівна, — більше людей знають про наш центр. Ми працюємо вже не тільки на Луцьк, а й на віддалені райони. І в основному зараз працюємо з жертвами трудового насильства. Їх «підкидає» Чехія, Польща, Німеччина, Росія. В Луцьку, до речі, вперше в Україні порушено кримінальну справу на захист жертв рабської експлуатації. Я думаю, що до кінця жовтня справа буде розглянута і винесено вирок обвинуваченим.
А потерпілі — люди, яких вербувальники завезли в Чехію на роботу. Та ще й, як було обіцяно, добре оплачувану. А тим часом цими людьми розрахувалися з босом за борг. В них забрали паспорти, поселили і утримували в нелюдських умовах. Протягом трьох місяців їм не виплачували заробітку, а тільки давали невеличкі суми, щоб можна було сяк-так прохарчуватися. За рахунок заощаджень з цих мізерних коштів чоловіки змогли невеличкий відрізок шляху проїхати потягом, а затим в основному пішки чи автостопом добирались до України. Їм вистачило мужності звернутись до правоохоронних органів, щоб добиватись справедливості.
Наша газета минулого літа розповідала про трагедію — про те, як п’ять юнаків, які поїхали на заробітки в Росію, повернулися додому в цинкових домовинах. Декому із заробітчан пощастило залишитися в живих. З ними, з їх родинами зустрічалась Ніна Пахом’юк.
— Хлопцям надано матеріальну допомогу, — розповіла Ніна Володимирівна. — Вони висловили бажання закінчити курси водіїв, і ми їм в цьому посприяємо. Після спілкування з ними я зробила висновок, що це якраз і є жертви торгівлі людьми. В Росії у завербованих були забрані паспорти. Не вони самі, а за них їх реєстрували. Хлопців було передано роботодавцю. Вони жили в бараці: в кімнаті площею дев’ять квадратних метрів спало дев’ятеро чоловік — можна було повернутися тільки разом. Врешті-решт роботодавець не заплатив їм за виконану роботу, а працювали вони з п’ятої ранку до одинадцятої ночі. Один з юнаків їхав на роботу ще як неповнолітній — лише після трагедії йому минуло вісімнадцять літ.
Ніна Пахом’юк вийшла на Міжнародну організацію з міграції з клопотанням, щоб допомогти вдові одного із загиблих, яка залишилась з малолітнім сином і вагітна другим дитям. Не можна допустити, щоб ця жінка залишилась, як кажуть, один на один із своїм горем.
В реабілітаційному центрі «Софія» надають допомогу не лише тим, хто вже звернувся в правоохоронні органи — заявив про свою проблему і хоче давати свідчення. Сюди, за номером 5-55-42 телефонують ті, хто чув про центр і хоче дізнатись конфіденційно про свої права.
Так, одного разу зателефонувала дівчина, яку продала в бордель двоюрідна сестра. Дівчина знала, що їй треба заробити гроші, оскільки був великий борг за квартиру, а вдома — безробітна мати і брат-інвалід. Вона думала, що, як і обіцяли їй, працюватиме офіціанткою. Та коли прибула за Буг, то зрозуміла, що ошукана. В борделі, або в клубі, як називають в Польщі цей заклад, вона змушена була задовольняти багатьох клієнтів. Працювала, по суті, цілодобово з невеличкою перервою для сну. Деколи виїжджала до клієнтів. Тоді одержувала на руки паспорт — на той випадок, що зустрінеться з поліцією і треба буде пред’явити документ. Цей момент дівчина використала і з допомогою таксиста вибралась з рабства.
— Ця лучанка, — каже Ніна Пахом’юк,— рік тому повернулась з Польщі. —Про її ситуацію ніхто, крім двоюрідної сестри, яка й відправила за Буг, не знає. Ця сестра й досі тримає її в напрузі, шантажує: мовляв, якщо ти на мене десь заявиш, то я зразу твоїй матері все розкажу. Дівчині допомагає наш психолог.
Ще одна пацієнтка кризового центру — дев’ятнадцятирічна лучанка. Тут уже не неблагополучна сім’я: батько, мати, достаток. Але дівчині захотілось бути незалежною. Одного дня мати тихенько винесла речі з хати, щоб і батько не знав, як домовились з дочкою, і вона поїхала в Польщу. Коли вже за кордоном нашій землячці сказали, чим буде займатись, то вухам своїм не вірила, бо була впевнена, що працюватиме офіціанткою. Виходу іншого не було, як підкоритись. Адже «спеціалісти» знають, як тримати в руках.
Найжахливіше в цій історії, що вивіз дівчину за кордон хлопець, якого вона знала два роки і який чекав, коли їй виповниться вісімнадцять літ. Більше того, він був незадоволений, що ця дівчина мало обслуговує клієнтів — малий прибуток йому дає. Цей «бізнесмен» хотів перепродати її в інше місце. Тоді вже господарі клубу, де вона працювала, допомогли їй виїхати додому.
Вже півтора місяця ця дівчина одержує допомогу в реабілітаційному жіночому центрі. Це і психологічна допомога, і спроба вирішити соціальні проблеми. Дівчина хоче закінчити курси чи то перукарів, чи комп’ютерників, щоб мати спеціальність. Тут йдуть назустріч тим людям, які прагнуть змінити своє життя.
Ніна Пахом’юк дуже шкодує, що поки що в Луцьку нема притулку для чоловіків, які стали жертвами торгівлі людьми. А їм реабілітація так само потрібна. Багато з них, зокрема мешканці поліських районів, які їздять на заробітки за кордон, повертаються не з товстим гаманцем, а з боргами. І не знають, як «викрутитись». Моральні, психологічні травми заганяють їх часто в глухий кут, з якого вибратись самим — несила.