Курси НБУ $ 39.67 € 42.52
«Навіть не міг уявити,  що доведеться їхати  не на роботу, а… на війну»

Атовець Олександр Намонюк із дружиною Ольгою, яка допомагала після пережитого повертатися до мирного життя.

Сергій ГУСЕНКО

«Навіть не міг уявити, що доведеться їхати не на роботу, а… на війну»

Багатьох жителів нашого краю російсько-українська війна вирвала з родин та буденних клопотів несподівано. У числі перших мобілізованих на Схід був і водій із Ситниці Маневицького району Олександр Намонюк

23 березня 2014 року водій маршрутки Луцьк–Ситниця Олександр Намонюк, як і завжди перед рейсом, встав на світанку, привів себе до ладу, наготував 300 гривень, щоб купити необхідну деталь для автомобіля, та й попрямував у Маневичі. Ще йому потрібно було навідатись у Маневицько–Любешівський ОРВК (напередодні пізно вечері передали через знайомих, щоб зайшов, аби уточнити якісь дані). Чоловік навіть не міг подумати, що доведеться їхати не на роботу, а… на війну.

— У Маневичах мені вручили повістку і сказали сідати в автобус, а коли спитав, чи проходитиму медкомісію, відповіли: «А ви, дядьку, що — слабі?» — пригадує той день Олександр Олексійович.

Першим із Ситниці разом із одинадцятьма мобілізованими з району поїхали на Луцьк, а звідти — в Білу Церкву. У складі 72–ї бригади розпочали армійські будні. Спочатку навчались на місцевому полігоні, потім переїхали до Житомирського. Раніше Олександр служив у військах ПВО, а 2014–го довелося стати зв’язківцем. Мали справу із кабелями та застарілими радіостанціями, поки не видали нові компактні рації.

— На передові позиції в Амвросіївку Донецької області прибули в травні 2014–го і пробули там до серпня. Тоді нас так обстріляли, що нічого цілого від містечка не залишилося, — пригадує співрозмовник. — Було багато вбитих і поранених. А скільки там техніки похоронили… Вона зосталася у лісосмузі у вигляді хреста, а на ділянці, де стояли ми, вціліло кілька автомобілів і танків. І це все за дві ночі. Земля аж гула. Пощастило, що ніхто не постраждав, бо наш взвод чергував на посту, сполученому із бліндажем, і легко було сховатися.

Лише через півтора тижня після обстрілів було проведено ротацію і бійців вивели на полігон у Мелітополь. Тоді ж окремі мали змогу з’їздити на кілька днів додому. Потому на Олександра Намонюка чекав другий «заїзд» у зону АТО.

— Наш штаб розташовувався у Волновасі, а сам підрозділ базувався за 20 кілометрів, по блокпостах. Цього разу я возив комбата третього батальйону 72–ї бригади, — продовжує атовець. — На автомобілі ГАЗ-66 їздили вдень і вночі скрізь, де дислокувались наші бійці. Періодично потрапляли під обстріли, але, дякувати Богу, серйозних ушкоджень не було.

Першого комбата, якого возив, поранили, другого — контузило, а вже третьому більше пощастило.

Із надзвичайних подій запам’яталось, як у вересні від села Стила Донецької області на них ішли танки, тоді одного з бійців поранило осколком. У зоні АТО були до листопада. Після повернення додому Олександр Олексійович через високий тиск змушений був лягти в госпіталь.

Першого комбата, якого возив, поранили, другого — контузило, а вже третьому більше пощастило.

— Спочатку на війні було страшно: що робити, куди бігти, як себе поводити, а вже потім до всього звик, — ділиться чоловік. — Ворога ми в лице не бачили, а реагували лише, коли щось прилітало.

— Коли чоловік подзвонив і сказав, що його забирають в армію, в мене ледь серце з грудей не вискочило. Що відчувала, важко передати словами. А потім лише молилися Богу і подавали записки в усі церкви. Було дуже–дуже страшно. Не знали, як і де він, сам нічого не розповідав, іноді лише повідомляв, у якому селі чи місті. Діти дуже переживали, все казали: «Хоч би тато наш прийшов скоріш», — пригадує пані Ольга, дружина атовця.

До розмови долучається мати героя Катерина Миколаївна: «То ж був перший набір, і ніхто не знав що і як. На всі запитання відповідав: «Усе добре…» Звісно, плакала. А скільки молилася до Господа, щоб син прийшов живим. Бог почув молитви. Запитую у дружини, чи змінився чоловік після АТО.

— Спершу кричав ночами уві сні, постійно мав підвищену тривогу. Та й зараз, хоч і минуло кілька років, неспокійно спить.

Пан Олександр розповів, що в перший «заїзд» ніяких касок та бронежилетів не було, лише згодом почали видавати. Окремим присилали рідні.

— Але хто їх носив, ті бронежилети? Вони такі важезні, — розмірковує чоловік. — Як мені за кермо було сісти з ним? А вже на дверцятах авто з обох боків старі бронежилети висіли. Мій автомобіль був цілий, а от у напарника дах геть розірвало…

До нормального життя Олександрові Намонюку допомагали повертатися сім’я і робота. Загалом чоловік провів у зоні бойових дій дев’ять місяців. Періодично зустрічається зі знайомими атовцями з Довжиці та Семок, а від запрошень прийти в місцеву школу й розповісти про війну відмовляється — не любить бути в центрі уваги. Та й чи зголосився б на матеріал про себе, аби я не прийшов до нього зі старостою Віктором Регешуком? Скромний чоловік, хоч нагороджений орденом ІІІ ступеня «За мужність», одягнув його на військовий мундир лише на моє прохання.

Сергій ГУСЕНКО.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel