Інвалід війни, колишній гірник 81-річний Борис Голубовський, незважаючи на те, що його серцю допомагає “працювати” електрокардіостимулятор, і досі втішається життям...
Інвалід війни, колишній гірник 81-річний Борис Голубовський, незважаючи на те, що його серцю допомагає “працювати” електрокардіостимулятор, і досі втішається життям.
Алла ЛІСОВА
ПІСЛЯ БОЇВ ЗВУЧАЛА МУЗИКА Серед дорогоцінних пам’яток і реліквій Бориса Миколайовича – невелике фото фронтової молодості. 1946 рік, Польща, госпіталь міста Глєйвіце і – група пацієнтів з радісними іскринками і захопленням в очах. Це – молоді фронтовики, які під керівництвом Бориса Голубовського, перебуваючи на лікарняних ліжках, створили струнний оркестр. Це закарбувалось на все життя. Серед поранених і працівників госпіталю знайшлися ті, хто умів грати і був закоханий у музику. Як це всім підтримувало дух – важко навіть уявити! А як наш цей оркестр зустрічали в інших госпіталях, куди ми приїжджали! Уважно вдивляюсь у пожовкле від літ фото і в молодому, ба, зовсім юному хлопчаку з пишною шевелюрою ледь впізнаю свого співрозмовника. У цей госпіталь потрапив після важкого поранення. Довелось пролежати 11 місяців і звідти вийти інвалідом. Хоча вважає, що доля там, у пеклі війни, була до нього, уродженця села Явтушків Барського району Вінницької області, прихильною. Навесні 44-го 18-річним юнаком призвали в армію, а вже спекотним літом визволяв Західну Україну. Згодом – бої у Польщі, атаки, поранення, але молодий організм переміг, швидко одужавши, — знов на передовій. Уже на німецькій землі отримав друге поранення, та знов швидко став на ноги. А 22 квітня 45-го у бою за Берлін його прошила кулеметна черга... — Хоча ворога били добряче і важким каменем на серце лягала втрата бойових побратимів – оптимізму не втрачали, — розповідає Борис Миколайович. – Тільки після боїв, як спраглий води, я шукав музичний інструмент... І це — не перебільшення. Одні солдати роздобували продукти, інші необхідні речі, а він заходив у кірхи, де були органи. Хоч і не просто було пристосуватись біля такого інструмента, бажання це робити у Бориса Миколайовича було настільки велике, що після одного-двох акордів все виходило. Його душа ніби воскресала. Борис ще змалку почав грати. У шестирічному віці взяв у руки балалайку – і вона обізвалась чарівними звуками. Згодом його рукам піддавались усі струнні інструменти. Любов до музики не пройшла і до старості. Удома в Голубовських – акордеон, піаніно, яке час від часу оживає. — Це дано Богом. Ніде я не здобував спеціальної освіти. Видно, талант передався від матері, яка дуже зналась на музиці.
СІМНАДЦЯТИЙ РІК – З КАРДІОСТИМУЛЯТОРОМ Коли зустрічала час від часу на вулиці цього сивочолого, невисокого росту, з паличкою у руках чоловіка, ніяк не могла подумати, що доля ставила йому стільки різних підніжок. І після війни він не шукав легких шляхів. Закінчив гірничий технікум, сім років працював на Донбасі – потім Нововолинськ. Трудні це були часи. Спочатку, коли був студентом, харчувались за картковою системою: 500 грамів хліба і баланда. Коли з продуктами стало легше, працювали по 10 годин під землею... У Нововолинську, заочно закінчивши Донецький гірничий інститут, очолював видобувну дільницю на шахті № 1, де отримав першу шахтарську нагороду і звідки був занесений на обласну Дошку пошани. Директорував на шахті № 7, згодом – у шахтоуправлінні “Жовтневе”. Вийшов на пенсію, а ще 13 років трудився на різних посадах у профтехучилищі, учбово-курсовому комбінаті. Борис Миколайович є бажаним гостем у багатьох трудових колективах, на багатьох міських святах. Чисто випадково дізналась про те, що його активному життю допомагає кардіостимулятор. — Перший електрокардіостимулятор мені поставили ще в 1988 році у Львові. Вже тоді зрозумів, що він насправді полегшує роботу серцю. Другий – у Москві в 1995-му, а третій – два роки тому в Луцьку, — каже ветеран і відразу демонструє мені дві штуковини, які прослужили в його організмі і які він зберігає на пам’ять, і додає: — Взагалі, гарантії на них дають до десяти років, інколи не дотягую. – І, зітхнувши, резюмує: — Якби не вони, я б вже не жив... Через велику зайнятість на шахті було ніколи звертати особливу увагу на здоров’я, прислухатися до болячок. Перший мікроінфаркт стався ще під землею, коли директорував. Почув страшенну слабкість, втому – виїхали наверх. Зняли кардіограму, заставляли лягати у лікарню. Але відмовився. Переходив це все на ногах. Коли вдруге схопило по дорозі в Луцьк, довелось повертатись додому і лягти у лікарню. Ці та багато інших подібних випадків ослабили серце. Тому після рекомендацій зрозумів сам, що кардіостимулятор просто необхідний, адже 32-44 удари серця – це вже передфатальний стан... — Особливих змін організм не відчув, коли встановили мені його. Чесно кажучи, ігнорував рекомендаціями лікарів про періодичні перевірки. Звертався лише тоді, коли вже “припікало”, — каже. Останній раз, коли відчув себе зовсім кепсько, зрозумів: сіли батарейки. Рятували в обласній лікарні. Спочатку встановили тимчасовий стимулятор, бо потрапив на вихідні, а вже потім півтори години провів на операційному столі...
ЖАГА ДО ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄ ВІК Коли запитую у Бориса Миколайовича про секрети довголіття та енергійності, він однозначно відповідає: — Це порода така. Мама моя прожила майже 100 років, бабуся – 86. Коли ведеш здоровий спосіб життя, ну, можеш його протягнути років на п’ять... — І, напевно, при хорошій дружині додається, — зауважую я, на що Борис Миколайович в присутності своєї “половини” киває головою і продовжує мою думку: — 55 років ми прожили з Ларисою Андріївною. Якраз на День шахтаря справляли весілля. П’ять років тому відзначили золотий ювілей, підняли келихи з шампанським. Попри проблеми зі здоров’ям, бо ветеран переніс ще дві складні операції, він і досі виконує всю чоловічу роботу вдома. Відремонтувати кран, праску, телевізор, та й навіть перстень... Як зауважує дружина, робить він все надзвичайно акуратно і добросовісно. Незважаючи на свій директорський статус, Борис Миколайович власноруч побудував дачний будинок, гараж. Серед нагород, якими гордиться ветеран, — ордени Трудового Червоного Прапора і Червоної Зірки. Часто, проходячи повз “фінський” будиночок Голубовських, який потопає у трояндах, винограді, інших екзотичних квітах, з вікна можна почути звуки піаніно, вловлюється мелодія легкого вальсу... Старі захоплення не проходять.
