ВАЖКИЙ ХРЕСТ ГЕОРГІЯ ОСТАП’ЮКА

У молодого перспективного керівника Георгія Остап’юка складалася блискуча кар’єра, хоч доля була не дуже прихильною до нього. 24 липня 1993 року життя голови Ковельської райдержадміністрації трагічно обірвалося внаслідок жахливої аварії.
20 липня о 9-ій год. у Свято-Вознесенському соборі м. Ковеля відбудеться панахида по Остап’юку, потім — покладання квітів до його могили і презентація книги Ярослава Гаврилюка “Останній заповіт Георгія Остап’юка”, яка вийшла у видавництві газети “Вісник і К0”.
Сьогодні друкуємо уривок з цієї книжки.
Через підступність тодішніх компартійних властей Георгій Остап’юк втратив роботу начальника райсільгоспуправління Володимир-Волинського району. Він зазнав переслідувань, але все-таки мужньо вистояв у цьому небезпечному двобої, став потім головою Ковельської райдержадміністрації. Але трагедія на залізничному переїзді, в якій і досі багато чого нез’ясовано, обірвала життя цієї непересічної людини.
Георгій Тодорович – родом із села Нижні Станівці Кіцманського району, що на Буковині, з простої селянської родини. У 1979 році з відзнакою закінчив Львівський зооветеринарний інститут й одержав направлення до управління сільського господарства Володимир-Волинського району. У грудні 1982 року був призначений начальником сільгоспуправління та першим заступником голови райвиконкому. Про успіхи володимир-волинських аграріїв заговорили далеко за межами Волині. На Виставці досягнень народного господарства УРСР Остап’юка нагородили Почесним дипломом і золотою медаллю.
Георгій Тодорович завершував роботу над кандидатською дисертацією. Його планували призначити керівником району. І все було б добре, якби у Володимир-Волинський не прибула Валентина Іванівна Харченко – голова колгоспу “Батьківщина” із села Бужани Горохівського району. А вона мала “покровителя” в особі секретаря обкому партії Івана Семенцова, який свого часу був “першим” на Горохівщині. Напруженість у їхніх з Остап’юком стосунках з’явилася досить швидко. Йому не подобався стиль роботи Харченко. Якщо перший секретар міськкому партії Ростислав Чап’юк давав можливість працювати самостійно, творчо, то новий голова райвиконкому прагнула диктувати свої принципи господарювання, які перенесла зі свого колгоспу. Її вказівки, як вважав Георгій Тодорович, були не найкращими. Причому він відверто про це говорив. Така поведінка першого заступника явно не подобалася. І тоді почалося щось на зразок зведення рахунків.
“Війна” з головихою закінчилася плачевно для Остап’юка. Його звільнили з посади, не дали роботи в районі. Георгій важко захворів.
Коли від Георгія Тодоровича відвернулися майже всі на Волині, йому допомогли сусіди – рівненчани. До останніх днів він згадував із вдячністю першого секретаря Дубнівського міськкому партії Івана Булигу, який допоміг влаштуватися на Рівненщині. У 1989 році Остап’юк працював головним державним інспектором по заготівлях і якості сільськогосподарської продукції агрокомбінату “Дубно”. І, добиваючись правди, писав в усі інстанції.
Тільки у вісімдесят дев’ятому році Остап’юк написав 7 листів до Горбачова. Неодноразово звертався до Єльцина, Шеварднадзе, Собчака, Лігачова, Голови Ради Міністрів СРСР Рижкова, Генпрокурора Сухарєва. Йому так ніхто і не відповів. А центральні газети його заяви з проханням захистити і допомогти “футболили” до органів прокуратури та агропромислового відомства, які перекладали відповідальність один на одного. Дехто з недругів став називати Остап’юка наклепником. А обком партії, щоб захиститися, нерідко вдавався до фальсифікації, обману вищих інстанцій.
Втративши, здається, будь-яку надію на справедливість, він звернувся до генерального консула Посольства США в СРСР Макса Робінсона з проханням допомогти його сім’ї виїхати до Америки: “У своїй країні я позбавлений усяких громадянських, політичних і моральних прав”.
Про ці наміри, зрозуміло, стало відомо КДБ. Як не дивно, але на цей раз Георгія Тодоровича почули. Мабуть, побоялися партократи широкого розголосу на міжнародній арені. Місцева влада змушена була дозволити йому працювати там, де він хотів, – на Волині. І хоч гоніння продовжувалось, а Володимир-Волинський район все ще залишався “закритим”, у лютому 1990 року Остап’юк очолив один з найвідсталіших колгоспів Ковельського району – імені Куйбишева села Новий Мосир. За два роки господарство подвоїло виробництво молока, м’яса, різко зросли врожаї.
На початку 1993 року на Ковельщині прокотилася хвиля викриттів зловживань чиновників різних рангів. Остап’юк вважав, що подолати мафію без посилення цілеспрямованої, добре організованої боротьби неможливо. А звідси й позиція районної адміністрації, яку він очолив, – непримиренність до зловживань службовими особами, контроль за здійсненням підприємствами та організаціями бартерних операцій. Він виступив за ліквідацію у районі всіх малих підприємств, які діяли в державних структурах і перетворилися в механізм обкрадання, перекачування державних грошей у власну кишеню різних ділків.
Незадовго до своєї загибелі Остап’юк не дав вивезти за кордон вагон селітри та вагон оцинкованої покрівельної жерсті, ще 11 тисяч листів її було конфісковано. Він розпорядився, щоб у районі також було ліквідовано спільні із зарубіжними фірмами підприємства, які не виробляли товарів, а займалися лише посередницькою і торговельною діяльністю. Такі комерційні структури вивозили добра більше, ніж ввозили.
... На похорон Остап’юка зійшовся мало не весь Ковель. Було багато промов, відзначали його талант і непересічність, клялися вічно пам’ятати. Звичайно, більшість говорила це щиро... Але ще п’ять довгих років на його могилі не було пам’ятника. Отакі ми люди.
Ярослав ГАВРИЛЮК.