ЗА ГРИВНЮ ВБИЛИ ЧОЛОВІКА - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.10 € 30.58

ЗА ГРИВНЮ ВБИЛИ ЧОЛОВІКА

Жителька Торчина Людмила того зимового ранку йшла до криниці по воду. Під ногами поскрипував сніг й було прохолодно. Проживала вона у двоповерховому будинку. Відійшла від свого під’їзду лише кілька кроків й помітила на снігу кров. Широка червона стрічка тягнулася від сусіднього під’їзду до дороги. “Мабуть, вночі хтось повертався додому п’яний. Впав й розбив собі голову”,— розмірковувала жінка.

КРИВАВИЙ СЛІД НА СНІГУ
Жителька Торчина Людмила того зимового ранку йшла до криниці по воду. Під ногами поскрипував сніг й було прохолодно. Проживала вона у двоповерховому будинку. Відійшла від свого під’їзду лише кілька кроків й помітила на снігу кров. Широка червона стрічка тягнулася від сусіднього під’їзду до дороги.
“Мабуть, вночі хтось повертався додому п’яний. Впав й розбив собі голову”,— розмірковувала жінка.
Неподалік криниці Людмила зустріла сусідку, розповіла про кров на снігу.
— Я також той слід щойно бачила,— повідомила та.
— Звідки ж кров?
— А ви хіба нічого не знаєте? — здивувалась сусідка.— Кажуть, що в другому під’їзді нашого будинку на сходах сидить чи то лежить незнайомий напівроздягнений чоловік. Він уже мертвий. Сам покінчив з життям чи п’яний замерз, не знаю.
— Треба в міліцію повідомити.
— Хтось уже телефонував. Повинні ось-ось приїхати.
— Ходімо подивимось на того чоловіка,— запропонувала Людмила.
— Не хочу. Такі видовища не для мене...
У Луцький райвідділ внутрішніх справ хтось із жителів під’їзду справді повідомив про мертвого чоловіка, бо незабаром до будинку під’їхав міліцейський автомобіль. Працівники міліції оглянули кривавий слід, доріжку на снігу, ніби хтось когось волочив. Доріжка також вела до під’їзду. Зайшли всередину. На сходах справді сидів напівголий чоловік, схиливши голову на бетон. Голову й частину обличчя прикривав светр. Біля нього була також калюжа уже загуслої крові. Поряд валялася розірвана сорочка, одна шкарпетка, гребінець. Коли светра стягнули з голови, жильці будинку впізнали п’ятдесятип’ятирічного Юрія Панасюка, мешканця Торчина. І хоч проживав він не в цьому будинку, але жителі селища всі добре знають один одного...
ДЕ ВЗЯТИ ГРОШІ?
Четвер — середина тижня. Саме цю подію й почали відзначати з самого ранку двадцятичотирирічний Олександр Коваль та шістнадцятирічний Дмитро Тарнашинський. Вдвох вони й раніш чаркували. Обидва ніде не працювали й не вчилися. Часу не було де подіти. За день зазирнули до кількох своїх друзів та знайомих. То в одному, то в іншому місці їх пригощали спиртним.
Часом хлопці й самі виймали з кишені пляшку. Скільки пили, ніхто не знав, але були вже досить п’яні, коли під вечір навідалися ще до одного знайомого Миколи. Коваль, нічого не кажучи, поставив пляшку на стіл.
— Я пити не буду, бо щось прихворів,— сказав господар, бо бачив, що хлопці й так п’яні.
— Де ж ми подінемо пляшку?— знизав плечима Тарнашинський. — Вдвох уже не вип’ємо. Потрібен третій.
З Миколою пияки говорили довго й нудно. Врешті-решт, він зрозумів, що ті не відчепляться, доки пляшка буде повна. Покликав дружину. Всі сіли на кухні. Не поспішаючи, опорожнили пляшку.
Коваль, коли був п’яний, завжди ставав злим і войовничим. І цього разу почав брудно лаятися, скаржився, що йому постійно бракує грошей.
— Звідки ж вони візьмуться, якщо ти ніде не працюєш,— зауважив Микола.
— Хіба тільки я не працюю?— спалахнув Олександр. — Таких багато, але гроші вони мають.
— Хіба що злодії та грабіжники.
— Я й сам когось пограбував би і навіть вбив за гроші!
Бачачи, що розмова загострюється, господар піднявся з стільця й сказав:
— Ви, хлопці, вже йдіть, бо ми лягатимемо спати...
Коли Коваль і Тарнашинський вийшли на вулицю, уже темрява огорнула селище. У небі виблискували зірки.
— Куди тепер подамося?— запитав Дмитро.
— Ходімо в центр. Може, зустрінемо когось із знайомих й позичимо грошей.
— Ніхто не позичить, бо знає, що не віддамо.
— Силою заберемо! — рішуче сказав Коваль. — Чи, може, ти не згідний?
— А мені хіба гроші не потрібні?
Хлопці рушили дорогою. Пройшли небагато й побачили, що попереду видніється чоловіча постать...
ЗУСТРІЧ НА ВУЗЬКІЙ СТЕЖЦІ
Юрій Панасюк йшов додому. Не поспішав, бо давно хворів й постійно почував себе стомленим. Помітив двох хлопців, що йшли назустріч. Коли вони наблизились, вищий попросив:
— Дядьку, дайте нам по цигарці.
— Давно не палю й цигарок не маю.
— Зараз перевіримо,— наблизився впритул Тарнашинський й потягся до кишені незнайомого чоловіка.
Панасюк ступив крок назад. Тоді грабіжник вдарив його кулаком в лице. Чоловік впав. Обидва почали лежачого бити ногами. Особливо скаженів Коваль. Бив зі злістю, немов свого ворога, ногами по голові, грудях, у живіт. Кілька хвилин товкли чоловіка. Той стогнав спочатку, а потім затих. Схилилися над ним. Чоловік був непритомний, а, можливо, й мертвий. Кров текла з голови, побитого обличчя, шиї.
Коваль почав обшукувати його кишені. Цигарок й справді не було, грошей також. Правда, витяг з кишені куртки зім’яту гривню.
— Оце й усе?— здивувався Тарнашинський.
— Як бачиш...
Олександр стягнув з Панасюка шкіряну куртку й вдягнув на себе.
— Давай занесемо старого у під’їзд будинку,— запропонував Коваль. — Там його не одразу виявлять, а на вулиці перший, хто пройде, побачить й повідомить у міліцію.
Бандити потягнули Панасюка у під’їзд найближчого будинку, посадили на сходах, притуливши спиною до стіни. Поряд кинули його подерту на шматки й закривавлену сорочку.
— Тут його виявлять жильці лише вранці, подумають, що впав п’яний на сходах,— сказав Дмитро.
— А наш і слід за той час прохолоне,— підкинув Коваль. — Ходімо...
Вбивці попрямували в центр селища. Зустріли знайомого, котрий тупцював біля власної автомашини.
— Чого тут стоїш?— поцікавився Коваль.
— Машину на лід занесло й не можу виїхати,— пояснив той.
Пияки автомобіль випхали. Власник дав їм десять гривень.
— Пішли в бар “Тріумф”,— запропонував Коваль. — Гроші маємо, вип’-ємо ще по чарці-другій.
НА СУДІ НЕ ДРУЗІ — ВОРОГИ...
Близько п’ятої години ранку Ольга Коваль почула шкрябання у двері. Відчинила й побачила сина. Олександр лежав під порогом. Мати затягнула його в кімнату. Син був зовсім п’яний. Говорив повільно й нерозбірливо. Простягнув їй чиюсь закривавлену куртку.
— Де ти її взяв?— запитала Ольга Коваль.
— Знайшов на дорозі,— по складах видавив син.
Перелякана мати понесла куртку до хліва й там прикидала снігом, боячись, що п’яний син знову вчинив злочин, адже двічі побував на лаві підсудних. Коли повернулась, той уже спав.
Надворі розвиднювалось повільно і важко, як буває тільки взимку. Ольга Коваль піднялася й пішла в кімнату сина, яка мала окремий вхід. Там несподівано виявила Тарнашинського, котрий також був п’яний і спав. Незважаючи на різницю у віці, син із ним дружив та й жили вони на одній вулиці. Мати зрозуміла, що цієї ночі вони десь бродили разом, адже в обох були у крові черевики та одяг...
На слід вбивць працівники міліції натрапили досить швидко. Тієї ночі їх бачили п’яними не лише в барі “Тріумф”, що в центрі селища, куди вони прийшли також із закривавленими одягом та черевиками. Адже, як згодом довела судмедекспертиза, саме ногами вони завдали велику кількість важких травм Панасюку. У померлого виявили рани на голові, шиї, грудях, спині, руках і ногах, вибиті зуби, переломи носа, щелеп, забої легень.
Коваля та Тарнашинського заарештували, хоча останній втік у Луцьк й намагався десь сховатися. Обидва опинилися, уже не вперше, на лаві підсудних.
Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області засудила Олександра Коваля на п’ятнадцять років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна; Дмитра Тарнашинського — на одинадцять з половиною років. Крім того, з них буде стягнуто на користь дочки потерпілого понад 800 гривень матеріальних збитків та по 25 тисяч гривень з кожного моральних збитків. Верховний суд України вирок залишив без змін.
Під час слідства та суду кожен доводив, що не він завдав Панасюку смертельних травм, всіляко викручувалися, аби уникнути відповідальності. Не сказали лише, що важкий злочин їм допомогла вчинити горілка, а Тарнашинському — ще й батьки, котрі самі пиячили, вели аморальний спосіб життя. Ще зовсім малим Дмитро часом мусив ночувати у собачій буді, доки його до себе не забрала бабуся. Правда, він її уже не дуже слухав, бо здружився із значно старшим і двічі судимим Олександром. Разом й крокували до тюрми...
Борис ПЛАХТІЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО.