ДУХОВНЕ ЗЦІЛЕННЯ НАТАЛІ НІКІТІНОЇ

Інвалід І групи з Ново-волинська довела, що і в її становищі можна зробити багато корисного для людей

АДМІНІСТРАТОР В ІНВАЛІДНОМУ ВІЗКУ
Загадкову тишу приміщення, яке надзвичайною чистотою і особливим затишком нагадує високі апартаменти, порушував лише скрип інвалідних колясок і легка музика, яка долинала з дверей палати. Обережно ступаю по блискучому паркету і опиняюсь у кінці коридору перед дверима адміністратора. За столом, де знайшли місце радіотелефон, комп’ютер, сидить молода дівчина. За її граціозною поставою попервах і не зауважила інвалідного візка.
Знайомимось. Власне, перше наше знайомство відбулося по телефону ще років десять тому, коли Наталя почала писати замітки до газети. Тому тепер намагаюся вникнути у її нову роль.
– Ця робота — мрія мого життя, до якої я йшла довго і непросто, — каже вона. — І вже три місяці поспіль мене забирають зранку на роботу у наш християнський медико-реабілітаційний центр. Зараз маємо вже п’ятий заїзд у десять чоловік. Тут інваліди отримують все необхідне: лікування, масаж, психологічну підтримку. І все безкоштовно, — продовжує Наталя, — навіть доставка хворих сюди, на місце.
Пригадую, на відкритті цього центру, який розмістився в одному крилі другого поверху центральної міської лікарні, чимало присутніх у своїх виступах у першу чергу дякували за велику, невтомну працю їй, тендітній миловидній дівчині, яку і язик не повертається назвати інвалідом — стільки енергії і запалу струменить від неї. Це була її ідея. І не просто ідея. Сходинка за сходинкою вона і голова міського осередку суспільної служби України Марія Карпінська, яка ставала часто «ногами» Наталії, долали різні перепони, збирали чимало різноманітних паперів. Ставлю питання, чи їй важко, й відразу відчуваю його недоречність, бо з розповіді розумію, що це — її життя.
– Спочатку був міський клуб інвалідів «Берегиня», який мене попросила очолити Марія Карпінська, зусиллями якої він і створився. Доля звела мене з цією благородного серця і великої душі людиною на тренінгу сім’ї Кашиних. Учасники, побачивши мене в інвалідному візку, дивувалися: «Це ж треба так багато рухатись!» Але я на диво усім і на користь собі, бо тренінги дали багато, справлялася не згірш за інших. Після того Марія Олексіївна підійшла і мовила: «Ви та людина, яку ми шукаємо...» Очолила міський клуб інвалідів.
Потім почалась робота, щоденна, копітка... Найскладніше було переламати психіку людей, які давно не виїжджали з чотирьох стін, соромилися свого тіла і людей. Доводилося годинами переконувати, що сонце світить, співають птахи, небо голубіє і для них, що вони мають теж право на повноцінне життя.
– Це було першою моєю перемогою, — пригадує Наталя, — коли два з половиною роки тому фізично неповносправні мешканці нашого міста зібралися разом. Пили запашний чай, спілкувались. І треба було бачити після цього їхні обличчя, їхні очі, які випромінювали радість і надію. Такі зустрічі стали постійними. Свята, дні народження, вечори відпочинку. Але з часом, вникаючи у долю тих людей, Наталя приходила до висновку, що цього для них, які роками прикуті до інвалідного візка, роками не лікувалися, бо не вистачало грошей, та й, зрештою, наша держава не створила для них ніяких умов, — явно замало. Навіть ті, в кого була матеріальна можливість, не зверталися за медичною допомогою. Бо для них багато значать моменти, які для нас, фізично здорових, є дріб’язковими: сходи, висота ліжка, поручнів, унітазу і т. ін. Почала над цим думати безсонними ночами, молитися. І Бог почув мене... Тепер я маю хворих, надаю їм психологічну допомогу, що здавалося колись недосяжною рожевою мрією.

ВІРА ЗРОБИЛА ЧУДЕСА
До тринадцяти років Наталя була звичайним пустотливим дівчам. Але дуже сумлінним і активним. У Будятичівській восьмирічній школі Іваничівського району, яку відвідувала, бо жила на околиці міста, — відмінниця, учасник усіх можливих олімпіад і змагань. Жодне свято не проходило без неї як декламатора. Хвороба проявилася зненацька, вдарила по ногах, тому останній рік Наталю забирали і приводили додому її однокласники. Потім була школа № 2 Нововолинська, але, на жаль, вчителі з нею займалися вдома. Та навіть і в такому стані дівчина отримала відмінний атестат і мріяла вступати у медінститут. Але після випускного різко погіршилося здоров’я і лікарі порадили навчання припинити.
– По три рази на рік доводилося лікуватись в обласній лікарні у професора Гіттіка. Я вже так звикла до лікарняних палат, до хворих, що почала уявляти, як би я їх опікувала, доглядала, — пригадує Наталя. — Тому ще жевріла надія, допоки не стався такий випадок.
У кабінеті професора робили ремонт, звідти винесли стоси книг і журналів. Задля цікавості один із них Наталя, прогулюючись коридором, взяла полистати й у вічі впав заголовок: «Прогресуюча м’язова дистрофія». Годину читала не відриваючись, рядок за рядком дізнавалась про свою приреченість. Коли який м’яз буде відмирати, які функції втрачатимуться...
Наступного ранку під час обходу лікар, побачивши в Наталі журнал, закликав у кабінет і заявив: «Пора з тобою серйозно порозмовляти. Кожна твоя сльоза, — повільно промовив наказовим тоном, — це втрачений м’яз».
– Як не дивно, — веде тихоплинну розповідь Наталя, — але це не стало для мене шоком. Навпаки, я почала розуміти глибше, що Бог неспроста дав мені таке випробування і зробив воїстину чудеса. За медичною практикою, у 30 років хворі з таким діагнозом уже не можуть сидіти, а я, як бачите, перед вами. Та й графік у мене дуже насичений: поїздки, в тому числі і за кордон, зустрічі з хворими, немічними, віруючими людьми...
– Шкодую лише за одним: чому я раніше не прийшла до Бога? — ніби підсумовує частину нашої розмови Наталя і величаво тримає в одній руці чашку, підтримуючи її другою. Вловивши мій погляд, пояснює: «Це не випадково. Хвороба прогресує, і я вже не в силі самостійно підняти руку, важко тримати голову» Але для сторонніх це непомітно.
Під час бесіди не раз прочинялися двері й адміністратор записувала прізвища людей, хто потребує консультації лікарів-спеціалістів, кому потрібен повторний масаж і т.ін.
– Наталю, а хто все це фінансує, адже центр потребує немалих грошей? — запитую.
– Християнський медико-реабілітаційний центр перебуває повністю під опікою церкви Святої Трійці Християн віри євангельської і, зокрема, її пастора Володимира Грицака.
Саме з ним найперше поділилася Наталя своїм задумом і він його підтримав, бо бачив в очах цієї дівчини велику духовну енергію і силу.

ТВОРИТИ ДОБРО ДЛЯ ЛЮДЕЙ – ЦЕ ГОЛОВНЕ
У перерві між процедурами Наталя любить розмовляти з хворими. Про життя, його сенс, віру та духовність. І це — своєрідні ліки. Бо навіть поспілкувавшись із нею недовго, переконуєшся, що ця дівчина насправді володіє магією слова. Не вдалось їй закінчити Луцьке училище культури і мистецтв — не знайшла там розуміння і підтримки. Зате потім багато дав заочний Біблійний інститут, де отримала диплом учителя християнської освіти з правом проповідувати Євангеліє. Хоча самонавчанням Наталя займалась наполегливо завжди. Багато читала, багато писала листів. Бувало, що в день приходило їх десятки, а листоноша дякувала за виручку, яку отримувала від дівчини за конверти.
Через пресу познайомилася з Віктором Могилою зі Львова, який мав такий же діагноз, головував у Всеукраїнському інформаційному фонді, який об’єднував хворих м’язовою дистрофією. Він запропонував Нікітіній очолити Волинський осередок. Це була її перша серйозна громадська робота. Самотужки опанувала комп’ютер. Згодом почала випускати релігійну газету «Жива вода». Тепер за браком часу цього не робить. Зате знаходить його, щоб після роботи відвідати по домівках людей, які нерідко перебувають на грані відчаю і фатального кроку, побесідувати з ними. Бо добре пам’ятає медсестру — просту жінку, яка, розповівши про Бога, врятувала її від депресії. З того почався її шлях у Віру. Потім слова проповідника: «У кожної людини є своє призначення. Хто не вміє стріляти — хай підносить патрони» — стали знаковими, назавжди вкарбувались у Наталине серце. І щоразу життєві події підтверджують їх великий сенс.
Аж ніяк не випадковою вважає вона зустріч із Девідом-благодійником, який займається місійною роботою у Рівному. Саме він за дорученням відомої Джоні з Америки, яка все життя перебуває в інвалідній колясці й створила відому місію «Джоні і друзі», приїхав до Нововолинська, щоб віч-на-віч зустрітися з Нікітіною. Це вона потрапила в кадр у Варшаві, куди була запрошена тамтешнім пастором на акцію «Колеса для людства». Ця дівчина настільки всіх захопила, що їй пообіцяли всіляку допомогу і підтримку. Відразу запропонували роботу в Житомирському місійному центрі, але вона відмовилася, бо мусила розпочате довести до кінця.
Цьогорічне літо для Наталії Нікітіної було дуже напруженим, але цікавим і корисним. Вона побувала у християнському літньому таборі, де перебували дітки, хворі на ДЦП. Їй випала робота з їх мамами.
– Це непростий контингент, — згадує. — Багато з них одинокі, замкнуті, озлоблені і злі на цілий світ. Попервах мене не сприймали, не хотіли слухати. Але поволі контакт вдалось зав’язати. Коли поверталася додому, які теплі проводи ці мами мені влаштували, плакали і говорили, що я їм багато на що відкрила очі.
Наталя любить зорганізовувати поїздки на Світязь, Буг, у Колодяжне. По дорозі забирають Валю Протопоп з Іванич, Махонюків з Овадного. Вони прекрасно проводять час, їм є про що поговорити.
– Зараз готую книгу, — ділиться планами Наталя, — де будуть зібрані спогади інвалідів про їхнє духовне зцілення. Вона має стати підмогою тим, хто не навчився цінувати прожитий день.
Сама Наталя востаннє ставала на ноги два роки тому. Але вона щаслива тим, що приносить радість іншим.
Алла ЛІСОВА.