П’ЯТЬ РОКІВ ТОМУ ЗАВДЯКИ ГАЗЕТІ “ВОЛИНЬ” СВОЇ ДОЛІ ПОЄДНАЛИ ДВОЄ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ. НАШ КОРЕСПОНДЕНТ ПОБУВАВ У ЦІЙ, ЯК ВИЯВИЛОСЬ, ВЕЛИКІЙ РОДИНІ...
П’ЯТЬ РОКІВ ТОМУ ЗАВДЯКИ ГАЗЕТІ “ВОЛИНЬ” СВОЇ ДОЛІ ПОЄДНАЛИ ДВОЄ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ. НАШ КОРЕСПОНДЕНТ ПОБУВАВ У ЦІЙ, ЯК ВИЯВИЛОСЬ, ВЕЛИКІЙ РОДИНІ.
Алла ЛІСОВА
ТАК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЬ Спочатку був телефонний дзвінок у село Гряди Іваничівського району. Саме туди після газетної публікації Ніни Грабаровської, яка розповіла про нелегку долю дівчини-сироти, Володимир Ніколаєв привіз молоду дружину з крихітною Марійкою. Чесно кажучи, були сумніви, чи все добре склалось у новоствореній сім’ї. Тому, коли в сільській раді повідомили, що родина Ніколаєвих, у яку влилось подружжя, живе і господарює, у творче відрядження їхала у піднесеному настрої. ... З Аллою, дружиною Володимира, ми зустрілись у сільській раді. Попервах вона категорично відмовилась, аби про їхню сім’ю писала газета. Нічого незвичайного, мовляв, у них нема, родина як родина. Обоє з чоловіком працюють на Нововолинському ливарному заводі. Робота нелегка, позмінна, до речі, і цього дня молода жінка повернулась з нічної. Підростає у них дворічний Ярославчик. Марійка цьогоріч пішла у перший клас. Із свекрухою стосунки хороші, не без того, зауважила, щоб колись не перемовились... Коли синочку виповнилося лише 8 місяців, Алла вийшла на роботу. Усі турботи про маля взяла на себе бабуся Галина Володимирівна. Вона стала насправді для Алли мамою. І не тільки їй. Та про це – нижче. ... Прямуємо туманною ранковою сільською вулицею. Запитую своєї попутниці, яка на моє прохання проводить до своєї оселі, чи прижилась у Грядах, як себе почуває у цьому, ще зовсім недавно чужому селі. — Все погане залишилося там, де жила раніше, — небагатослівно відповідає. – А взагалі, не хочу, щоб ви писали про нас. Знаєте, які люди... Я її розумію – і даю певні обіцянки. Ступаємо на подвір’я – і знайомлюсь з чорнявою, миловидною, ще досить молодою з вигляду мамою-бабусею – свекрухою. — Це я першою прочитала газетну статтю у «Волині» і дала її синові, — Галина Володимирівна говорить з нотками хвилювання, бо по-новому переживає щемливі моменти несподіваного знайомства найстаршого Володимира з майбутньою дружиною. – Як і мене, його ця розповідь зачепила за живе... А далі – все пішло якось само собою. Після листування була поїздка у Коршів Луцького району, де жила Алла, після якої син заявив: — Мамо, я Аллі пообіцяв, що ми в середу приїдемо вдвох. У серці тьохнуло. Яка ж їй роль тут відводиться? Що має казати тій незнайомці? Чи готова бути у ролі свекрухи? Зрештою, на вулиці березень, середина Великого посту, що скажуть люди? Цілу ніч від хвилювання не зімкнула очей, а синові не могла відмовити. ... Через тиждень у хату привезли майбутню невістку з маленькою 11-місячною внучкою, яка змінила уклад сім’ї. Хоча труднощів тут не боялися, і появу крихітки сприйняли за приємні і радісні турботи. Тим більше, що по кімнатах розливався щебет ще однієї, на 2 роки старшої білявочки.
ВІКТОРІЯ ЗНАЙШЛА ДРУГУ МАМУ Ми розмовляємо з Галиною Володимирівною, а дівчинка ніжно тулиться до неї, раз по раз з проникливою любов’ю заглядаючи у вічі. То кофтинку на мамі поправить, то смітинку здмухне... Два роки і один місяць мала Віка, як померла її мама. Сталося це саме взимку, на Водохреще. Залишилось сиротами троє діток під доглядом бабусі і брата покійниці. Вже тоді на похоронах в Галини зайшлось серце, коли вона глянула на найменшеньку, мама якої доводилась їй родичкою. Але поплакали усі – і розійшлись. А через рік раптово помирає бабуся. — Як зайшла і знов побачила ту біду, то вже про інше і не могла думати, — розповідає далі Галина Володимирівна. – Віка як на свій вік була дуже худою, маленькою і хворобливою. Вже тоді прийняла для себе рішення. А по дорозі додому чоловікові кажу: “Знаєш, наша біла Мурка і та має більше любові і уваги, бо є нашою улюбленицею, аніж те нещасне дівча...” До півночі розмовляли з чоловіком. А на ранок повідомила синам, і почала від них чекати остаточного слова, перед тим зауваживши, що дитина – не іграшка... Незадовго маленька сестричка стала потіхою у Ніколаєвих. — Звичайно, — зауважує Галина, мов вичитуючи мої думки, — довелось повозитись, поки дівчинку довела до нормального стану, у сільській раді допомогли швиденько оформити опікунство. Сусідка, зачувши дитячий плач, відразу прибігла: “Галю, що за немовля у тебе?” А потому відразу принесла для Вікторії дитяче ліжечко і ще чимало речей. Галина Володимирівна взяла декретну відпустку по догляду за дитиною до 6 років, оскільки Віка мала дуже слабке здоров’я. Пригадує, як набідувались вони у ті роки. Хлопці роботи не мали. Мізерні пенсії бабусі Софії (мами Галини Володимирівни), середульшого сина Колі (він інвалід ІІ групи з дитинства) та Віки. Не один раз, каже, поверталась з сільської ради зі сльозами на очах і важким каменем на серці, коли через борги за газ і воду не можна було взяти ніякої довідки. Але коли ситуація повернулась так, що Володимир надумав одружуватись – жодного сумніву не виникало. Після Пасхи зробили й весілля. За півгодини до моєї співрозмовниці вмостилась 6-річна донька Алли — Марійка. У дівчаток – канікули. Тому і Галині в деякій мірі легше, бо вони вже можуть доглянути Ярославчика, а вона в той час щось ще зробить по господарству. Бо ж найбільше лягає на її плечі. Бабуся, Софія Романівна, вже не дає ради, чоловік із сином Миколою багато часу проводять у школі – вони там працюють завгоспом і оператором котельні. Алла і Володимир та наймолодший син Іван – на ливарні у шахтарському місті, бо треба грошей. Одними випадковими базарами, де можна продати лишки продукції домашньої живності і городу, не обійтись. Для сім’ї у десять душ тільки їсти зварити непросто. Легше, коли з роботи приходить Алла. — Найтяжчою була весна, коли все треба сапати, а Алла з Ярославчиком потрапила в обласну лікарню. Ледь виходили дитину, і то завдяки лікарю з великої букви Василю Никитюку. Ви подякуйте йому через газету, — каже Галина Володимирівна і її підтримують інші члени сім’ї. Ще й зараз їх не полишають хвилювання про маленького. Як настали холоди, почав кашляти і показувати, що болить у грудях. Ніколаєви вже обпеклися на гарячому, як кажуть, то тепер і на холодне доводиться дути. Бо скільки пережили і скільки витратились – доводилось більш як по 200 гривень викладати за одну ампулу антибіотиків, бо здоров’я дитини для них було понад усе, — знає один Бог. Аби перевести розмову з сумної ноти на оптимістичну, 9-річна Вікторія в унісон папужці, який не переставав нам “говорити”, повідомила: — А ви знаєте, що я тьотя і в мене двоє племінників – Марійка і Ярослав... Взагалі, на початку розмови по маленьких коментарях і поглядах стало зрозуміло, як по-дорослому мислить дівчинка. Вона знає, що її мама померла. Ось нещодавно класний керівник зробила з неї великий портрет для Віки. — Але я дуже люблю свою другу маму – Галю, — і непідробні ласкаві жести підтверджують щирість почуттів прийомної дочки.
СЕРЦЯ, ВІДДАНІ ДІТЯМ За розмовою, яка видалась щирою, швидко збіг час. Я розуміла, що для села це велика розкіш – потратити дві години на балачки в осінню пору. Але і Галина Володимирівна, і Володимир з Аллою, і бабуся Софія та троє дітей – кожен по-своєму щось повідомляв мені, доповнювали один одного. У сім’ї взялись за ремонт. Замінили старий газовий котел, який вже своє відслужив. Не так давно закінчили з цукровими буряками. А земельки мають немало. Бабуся ще лиш рахувала, скільки гектарів з трьох паїв, як щебетлива Віка вже повідомила, що сім з половиною. Добре, що мають своїх коней. І сусід виручає трактором, який довіряє Ніколаєвим. Господарка немала – свині, корова, птиця... Словом, є біля чого ходити. Коли запитала про буденні стосунки свекрухи і невістки, Галина Володимирівна мовила: — Підказувала, вчила її, інколи і зараз це роблю, бо ж бажаю їм тільки добра. А всіх дітей люблю однаково... Малеча маму смикає і щось шепоче. На її обличчі враз з’являється блаженна усмішка: — Марійка любить зелений борщ, а Віка – червоний, — сміється і повторює дитячі слова. – А Ярославчику смажу грінки з хліба і щедро натираю часником. “Парубок” залюбки їсть цибулю і часник. У дверях з’являється найстарший господар – батько Петро Борисович. Вітається, але тут же залишає хату. Поспішає у поле. Троє пар допитливих оченяток проводжають мене, дружно кажуть “до побачення”. Їм стає трохи сумно, бо Галина Володимирівна встає і теж виходить з хати. В неї – багато материнських обов’язків.
