ПАСІЧНИЦЯ З ЯНІВКИ

Катерина ЗУБЧУК

Той, хто їде з Турійська на Луків, за селом Перевали, ліворуч від траси, побачить хату під лісом.

Пофарбована в рожевий колір, з голубими віконницями, вона, хоч і давня, але добротна. Ніби й не хутірська. А достеменно про її вік нам розповіла при зустрічі господиня оселі Марія Зіновіївна Жила:
— Скільки мені літ, стільки і цій хаті...
Тобто незабаром — вісімдесят чотири. Жінка, як кажуть, остання з могікан: вже нікого нема на її рідному хуторі Янівка. В одну із хат, що неподалік, лише навідується жінка з Ковеля.
Сама ж Марія Зіновіївна живе тут по сім місяців в рік — з ранньої весни і до пізньої осені. Вона не тільки ще засаджує грядки, порається біля них, а й пасіку тримає. Власне, те, що жінка, до того ж у такому поважному віці, займається бджолярством, і зацікавило найбільш, коли в редакцію зателефонувала внучка Марії Зіновіївни з Нововолинська.
— Ви пишете про хутори, знаходите цікавих людей, що живуть на відлюдді. А ось моя бабуся — єдина хуторянка в Янівці, де колись була польська колонія, — говорила внучка. — Тільки поспішіть, якщо надумаєте їхати в Янівку, бо коли візьмуться холоди, то бабуся заховає вулики в хату і перебереться на зиму в Нововолинськ.
— А бджоли від дідуся залишились? — цікавлюсь принагідно.
— Ні, бабуся сама в нас бджолярка.
І можна було тільки пошкодувати, що на хутір за селом Перевали ми потрапили не весняної чи літньої пори, коли над вуликами гудуть бджоли. Господиня показувала своє бджолине господарство — вже утеплені вулики, підготовлені до «евакуації» в будинок, і згадувала своє довге життя.
П’ятдесят вісім років тому, коли ще в Янівці було багато хат, а не ось так безлюдно, як зараз, Марія Зіновіївна попросила свого батька: «Купіть, тату, вулики». «Я боюся бджіл, мені дуже шкодить, як вони вжалять,— сказав на це батько. — Якщо будеш сама ходити біля них, то я куплю».
— Мене на той час, — розповідає сьогодні Марія Зіновіївна, — ще жодна бджола не вкусила і я не знала — шкодять вони мені чи ні. Але наполягла на своєму. Тато купив два вулики на сусідньому хуторі. Підрихтував їх і поставив у шопу. Думали вже бджолину сім’ю на розплід купляти. Але десь через місяць рій сам прилетів до вулика. Так я зайнялась пасікою. Нічого не знала про бджіл, то ходила до батюшки у Перевали, щоб він розказав, показав, як доглядати бджіл. Багато літ по шість вуликів в мене було. І собі меду вистачало, і на продаж. Зараз вже мені тяжко біля бджіл ходити — нема сил. Коли переглядаю вулики, то внучку чи правнучку на допомогу кличу.
І якщо колись Марія Зіновіївна до батюшки за порадою ходила, то тепер сама будь-кому може цю пораду дати.
— Стаж у мене великий, — каже вона, — але до кінця так всього і не пізнала, бо бджоли, то така штука... Здається, все освоїла, а раптом вони візьмуть і таке «викинуть», що ради не можеш дати. То хвороба якась нападе, то матка трутнів почне нести. А головне, як я бачу, не маю кому передати свою пасіку. Правнучка ще — підліток, їй чотирнадцять лише літ. А внучці дуже шкодять бджоли.
Їхала я до хуторянки в Янівку, перш за все, як до бджолярки. А виявилось, що побачила в її особі людину загалом незвичайну — мудру й інтелігентну. Кажуть, що характер, звички і природня інтелігентність передаються з генами батьків, тож розмова була про них.
— У першу світову війну, — розповідала Марія Зіновіївна, — сім’я діда по батьковій лінії виїхала в Саратовську область. Там дід з бабою і повмирали. Батько мій повернувся в Янівку, де стояла старенька хатина, як на курячих лапах. Взяв дівчину з Новосілок за дружину, і вони почали господарювати. До десяти гектарів, які залишились після діда, докупив ще десять. Жили батьки із землі. Побудувались, ще й нас з братом вчили. Батькові хазяйство «йшло до рук». Брат вчився в Ковелі в гімназії, а я в Лукові — теж в гімназії при жіночому монастирі.
Марія Зіновіївна і досі пам’ятає ті гімназійні літа. В гімназії, як вона висловилась, на виховання дівчат більше звертали уваги. І, звичайно, знання хороші можна було одержати.
— Як прийшли «совєти», то я з тридцять дев’ятого по сороковий рік вчилася у Володимир-Волинському педучилищі. Там, в педучилищі, я й свого майбутнього чоловіка зустріла — Миколу Сергійовича Жилу (родом із Харківщини). Він був керівником нашої групи. На десять літ старший від мене.
Коли почалась війна, то прикордонний Володимир-Волинський відразу зазнав бомбування: «Маруся, вибирайся в Янівку», — сказав своїй нареченій Микола. — А я приїду до тебе». Він справді приїхав. І в 1942 році вони одружились. Через рік у них народилась донька Мирослава. Але...
— Чоловік, видно, був гулящий мужчина, — каже Марія Зіновіївна.— А хто ж його знав, який він є?! Три чи чотири жінки мав після мене. Останній раз приїхав у Янівку в сорок сьомому році, коли нашій Мирославі було чотири рочки. Більше я його не бачила. Отож, хоч і повінчались ми у храмі в Мокреці, але це не зберегло нашого шлюбу. За Миколою я не поїхала, бо не могла покинути діда хворого, маму. Та й бачила, мабуть,що з ним життя не буде. Згодом, може б, і влаштувала своє життя, якби була не на хуторі з вічними клопотами про сім’ю. До того ж мені навіть страшно було подумати, що буде другий чоловік і, не дай Бог, кривдитиме доньку. Жаль, що в дочки коротке життя таке — в тридцять шість літ померла. З десяти років я свою внучку вигляділа.
Непросто жилось Марії Зіновіївні на хуторі. Хоч батьки й відразу, як тільки створився колгосп, записались до нього («коні, реманент й багато будівель віддали»), все одно репутація заможних залишилась. І коли батько в п’ятдесят першому році помер, то Марія Зіновіївна мусила вступити в колгосп і сама, бо інакше города не мала б. А вчителювати їй, до речі, так і не довелось. Мабуть, теж через ту репутацію батька-багача. Трохи була секретарем у школі (і то без пояснень звільнили), потім років п’ятнадцять завідувала дитячим садком.
... Ми ходили по осінньому садку, що росте довкола хутірської хати. Яблуні, груші ще батько садив, як розповідала Марія Зіновіївна. Ясени, що стоять стіною і захищають від вітрів, самі насіялись.
— А ось берези вже і я садила. Он бачите одна, яка товстелезна, звалилась від старості. А вона молодша за мене.
— Чи не страшно самій на хуторі?
— Знаєте, я вже зовсім не боюсь. Чи то звикла, чи мені все одно. Що дасть Бог, те й буде. Я хіба думала, що доживу до цього часу?
Згадує Марія Зіновіївна і єдиного старшого брата, з яким війна розлучила назавжди. Спочатку він потрапив до Німеччини, а звідти — в Канаду. «Писати — пише. І посилки присилав, і пару доларів». Але ніколи так і не приїжджав на Волинь. Зате зараз він може не тільки написати листа на Волинь своїй сестрі, а й зателефонувати їй. Адже хуторянка Марія Зіновіївна — при «мобілці». А на наше співчутливе з приводу того, що на хуторі, де нема світла, то й телевізора не можна подивитись, жінка каже:
— А я читаю...
І читає вона, як сама сказала, класику. Ось і того дня, коли ми були на хуторі, на столі лежав томик Марка Твена «Серця трьох». А ще вона читає «Волинь», яку «почала виписувати відразу після війни».