За плечима в Георгія Беземського без малого вже вісімдесят літ життя, а в їх числі – п’ятдесят років чистої, так би мовити, адвокатської практики...
Вже більше трьох десятиріч кожного буднього дня він іде ранком із Скобелки, де мешкає, до Горохова, неквапливим розміреним кроком проходить вулицями міста, відтак долає пішки загалом більше двох кілометрів шляху до місця роботи. Вище середнього зросту, з присипаним сивиною волоссям, з тим особливим виразом обличчя, що повсякчас виказує в ньому людину, котра знає собі ціну та вміє поціновувати інших, він давно вже став для Горохова і ходячою, як іноді трапляється чути, енциклопедією, і живим носієм історії та невід’ємною, здається, її часткою. З ним вітаються здалеку, про нього говорять з повагою. Він – адвокат. Вмілий і впливовий. Але далеко не кожному, навіть і в тіснішому колі, у хвилини спілкування з ним спадає на думку, що за плечима в Георгія Беземського без малого вже вісімдесят літ життя, а в їх числі – п’ятдесят років чистої, так би мовити, адвокатської практики. У зв’язку з цим відбулася розмова журналіста „Волині” з Георгієм Володимировичем.
Петро БОЯРЧУК
— У Горохові, — сказав, — працює кілька адвокатів. Отже, коли потрібен комусь юридичний захист, є змога вибрати. Та й Луцьк, зрештою, не далеко. Але роботи вистачає і мені. Тому думаю: якщо люди до мене приходять, то я їм потрібен і „списуватися” у відставку рано. Хоч домашні давно вже радять покинути роботу і „подумати про себе”. — Звідки ж така-от прикутість до праці? — Мабуть, від батьків, від хліборобського кореня. Я зі Скобелі, із приміських селян, в родині яких ще задовго до мене з’явилася зорієнтованість на освіту, знання, науку. Не випадково брат мого батька Антон Беземський протягом якогось періоду був у Скобелці директором школи. Я за польських часів закінчив у Скобелці семирічку і пішов на навчання в тодішню Горохівську гімназію імені Тадеуша Костюшка, яку встиг закінчити 1942 року, допоки того ж року гітлерівці її не закрили. Щоправда, потім, вже під час служби в Червоній армії, ще вчився у вечірній школі. Річ у тім, що „буржуазну” гімназійну освіту совєцька влада за середню не вважала. — Совєцька влада вас, теперішнього, за ваші національно-патріотичні погляди, з якими не криєтесь, несумнівно назвала би націоналістом. Ці погляди з’явилися тільки тепер, зі зміною устрою, чи теж — давні? — Я би сказав, що формувались вони за гімназійних іще часів. Тоді в нашому селі, як і в Горохові, дуже активно, хоч і без жодного фінансування, діяла „Просвіта”, завдяки місцевим подвижникам якої братам Кирилові та Костянтинові Овсянюкам почув я уперше, наприклад, про Крути, Базар, штучний голодомор 1932 – 1933 років. Переконаним українським патріотом був мій рідний дядько Антон, за що його гітлерівці і стратили. Вихованням національного патріотизму серед української молоді вміло займалися , хоч і викладали у польській гімназії, окремі наші вчителі, котрі, як потім з’ясувалося, співпрацювали з ОУН. Зрештою, і перший на Горохівщині 1942 року збройний загін УПА організував та очолив колишній учень, а за гітлерівців – викладач гімназії, уродженець села Рачин нашого району Олексій Брись. Тому не „перефарбовуватись”, зумисне використаю це слівце, мені тепер довелось, а знімати із себе той „камуфляж”, яким упродовж багатьох літ мусив укривати справжні свої почуття, аби уникнути неминучих репресій. Не один я жив під таким „маскхалатом”. — Коли і чому ви вирішили стати адвокатом? — Це трапилось у Хабаровську, під час служби в Червоній армії, до якої мене призвали весною 1945 і в якій служив майже вісім літ. Один солдат ударив офіцера і потрапив під суд. От на тому суді і зробив я остаточний свій вибір. Мені здалося, аби був на суді адвокатом я, то зумів би захистити солдата перед прокурорським обвинуваченням краще. Після виходу в запас закінчив дволітню школу міністерства юстиції у Львові, пізніше, заочно, — юрфак Київського держуніверситету. Працював адвокатом у Любешівському та Камінь-Каширському районах, з 1973 – в Горохівському. Загалом брав участь у судових розглядах мабуть-то кількох десятків тисяч кримінальних та цивільних справ. Чомусь особливо запам’яталась одна із перших, коли підсудного було звинувачено в тяжкому злочині, за який „світив” йому тривалий термін позбавлення волі, а я зумів у тій досить заплутаній справі розібратися і довести, що обвинувачування безпідставне. Та й років десять тому витягнув, як то кажуть, з тюрми молодого чоловіка, засудженого по обвинувачуванню в убивстві, хоч на ділі була трагічна випадковість. До речі, про той випадок і у вашій газеті йшлося. — Коли вже про газету згадали, то, мабуть, саме час сказати, що Георгій Беземський є автором багатьох цікавих публікацій, надрукованих не тільки у „Волині”, а й ряді інших місцевих, регіональних та республіканських періодичних видань України, а також у Польщі та Словаччині, що читачі польського журналу „Окренти воєнні” (військові кораблі) знають його і як члена редколегії цього видання. — Я би сказав, що це є продовженням моєї адвокатської практики, хоча в дещо іншому, так би мовити, ракурсі. А моїм захопленням є історія України. Зокрема – період національно-визвольних змагань сорокових-п’ятдесятих років минулого століття. Совєцька влада постійно замулювала цей період якомога більшою товщею брехні. Наприклад, стверджувалося, що українські націоналісти служили гітлерівцям, але чому ж тоді мого дядька Антона та цілу групу різного віку скобелківських чоловіків було страчено разом з ним за доносом, який звинуватив їх в націоналізмі? Романтизувався образ червоного партизана-визволителя, народного, так би мовити, месника, але чому ж партизани загону Героя Радянського Союзу Наумова, які в січні 1944 року прийшли у Скобелку та Горохів поперед лінії фронту і кілька днів тут стояли (квартирували, зокрема, і в нашій хаті), поводилися, наче грабіжники? Постійно культивувався образ бандита-бандерівця, який, стверджувалося, не знищив жодного німецького окупанта, але як у цьому випадку бути з тим, що ряд моїх односельчан, воюючи в лавах УПА, були учасниками боїв з гітлерівськими карателями (зокрема і в Новому Загорові Локачинського району), а декотрі в них і загинули? Таких „але” – безліч.Я докопуюся до істини і вважаю своїм обов’язком виносити правду на суд читачів. Інше моє захоплення – книги. У мене велика, на кілька тисяч томів домашня бібліотека, що теж складається в основному з історичних творів, в тому числі німецькою та польською мовами, якими вільно володію. Своє дозвілля віддаю книгам. Прикро, що сьогодні багато хто, не розуміючи, яка велика в них сила, що її можна черпати для себе й черпати, „пропадає” перед „ящиком”. — Заключне моє питання усе ж про роботу. За СРСР, пригадується, зокрема за часів Брежнєва, було впроваджено нагрудний знак „50 років в КПРС”. У вас за плечима 50 літ чистого, як сказали, адвокатського трудового стажу, Які нагороди отримали за стільки літ праці? — Коли про найвищі, так би мовити, говорити, то мав грамоти відповідних міністерств СРСР та УРСР. Однак... Я ж казав колись в інтерв’ю для „Волині”: ми ще не є правовою державою і адвокатам орденів у нас не дають.
