У осені на дні, на самім дні,
В холодні дні, нудні й немилосердні,
Сказати «так»… не легко.
У осені на дні, на самім дні, В холодні дні, нудні й немилосердні, Сказати «так»… не легко.
Олександр ІРВАНЕЦЬ, 1992
Ярослав ВАЖНИЙ
Було холодно й яскраво. Чи то провиною водночас пожовкле листя, чи то й справді гріли помаранчеві шарфи, але нинішня осінь не схожа на минулу. Згадуючи її, осінь 2004-го, ми приречені відчувати ностальгію за пристрастями, за емоціями, за справжніми, а тому найважливішими у житті речами. Намагатися проаналізувати, що ж трапилося тоді, якою вона була – Помаранчева революція, зрозуміти, ким ми є в театрі Історії – справа відверто невдячна й безглузда. Й тому, що занадто небагато часу розділяє нас, й тому, що за суєтою суєт ми знову (Господи, чому?) і вкотре не здатні бачити в калюжах зірки, а в житті – правду. Але людська природа така, що ми хочемо знати відповіді на всі питання. Незліченні спогади, коментарі, нові факти й одкровення знову повертають нас до тих подій. Що це було? Хто за цим стояв? Чому так трапилось? Хто кого використовував? Хто зрадив? Хто справжній? Навіщо? Сотні і тисячі запитань, немов собака кістку, обсмоктують політики, експерти. Але про ту осінь, як і про все справжнє, у кожного – своя відповідь. Пізнай себе. Без цього ти не пізнаєш світ, не знайдеш відповідей. Почуй своє серце. І повернися в ту осінь. …Жінка, яка принесла на Майдан ковдру своєї дитини. Хлопчина з Донецька, котрий повісив на наметі плакат: «Моя хата на Майдані». Таксист безкоштовно підвіз «на революцію». Учитель музичної школи, який запитав у першу ніч: “Вибачте, не підкажете, коли будуть бити, а то стояти дуже холодно?». Бізнесмен привіз фуру ковбаси в наметове містечко. Галицькі хлопці в камуфляжі, що розспівують веселу пісню. Родина, котра прийняла в однокімнатній квартирі п’ятьох чоловік на ночівлю. Московський журналіст здивовано повідомляє редакції, що тут душевно і зовсім немає бандитів. Сопливе хлоп’я в міліцейській формі з помаранчевим бантом у петлиці. Ми – не бидло, і це правда. У старому фільмі про Попелюшку говориться, що ніякі зв’язки не можуть зробити ніжку маленькою, а серце – великим. Так само ніякі політичні розрахунки, заздалегідь придбані намети й припущення цинічних технологів не могли створити Майдан. Його не могли створити політики, вони лише здатні його використовувати. Майдан створили ми – сотні тисяч сердець, котрі розтопили таку передчасну зиму, шал емоцій і боротьба. За правду і за себе. Мабуть, сьогодні навіть не неприємно, а лише смішно чути, кому належить Майдан. Він – витвір Історії, і тільки вона має право розставляти епітети, завжди називаючи речі своїми іменами. Правда в тому, що на Майдан кожний вийшов за себе. Тому що не козел, тому що не згоден, тому що від позиції кожного залежить доля усіх. І ніколи – навпаки. Якби сьогодні запитати кожного, хто був там, у серці Києва, на площах тисяч міст і містечок, що вони відчувають, у відповідь пролунало б слово — гордість. За себе і країну, за те, що через багато років хтось обов’язково приведе сюди, на Майдан, уже дорослого сина і скаже: «Тут народилася наша Україна». Ми були героями тієї осені, і в нас був Герой. Його називають улюбленцем долі, Пророком і надлюдиною. Ніхто не відповість, чому доля обрала його. Можливо, справа у щирості мети, може, йдеться просто про вдачу. Але жодна інша людина в новітній історії не змогла зробити того, що вдалося йому: об’єднати Майдан, що знав ім’я тільки однієї людини. Ю-ще-нко! Ю-ще-нко! Ю-ще-нко! Під це скандування засипала і прокидалася країна, це слово стало символом добра і справедливості, ставши відповіддю відразу на всі запитання і змістом усіх надій. Немов казковий герой доторкнувся устами до охололого тіла нації – він вдихнув у неї життя. Щоб розбудити бажання творити себе й Історію. Ющенко. З тієї осені багато змінилося. Для декотрих стало здивуванням, що навіть королі відвідують клозети, мають проблеми з дітьми і помиляються. Але ж насправді ми дотепер віримо йому й у нього, він не став величнішим, але й не знітився, він той, ким був минулої осені. Так, ми багато очікували. Але, поклавши руку на серце, ніхто не вірив у казку. Він говорив, що потрібні роки роботи і зусиль – і він не брехав. Він говорив, що сила – у єдності, і ми починаємо це усвідомлювати. Він обіцяв, що багаті допоможуть бідним, а бандити сидітимуть в тюрмах – і ми бачимо, як це відбувається. Мабуть, таке буває настільки рідко, що й важко пригадати. Коли ще хтось говорив слова, нібито читаючи їх з наших думок? Хто ще був готовим програти владу, але не каятися за жодну краплю крові? Кому ще, не дивлячись на хворобу і переслідування, було діло до кожного? Ющенко. Минулої осені поруч з ним стояли тисячі людей. Найбільш спритні, як це зазвичай буває в житті, вилазили на сцену. Майдан виявився мудрішим за звиклих прогинатися під мінливий світ, і сьогодні для вчорашніх опричників проблема: «Під яким соусом знову примкнути до нього?». Але чи дозволить Майдан брехати там, де доля стала священною? І чи взагалі потрібно сперечатися, хто поміститься на сцені? Приходьте, внизу усім буде тепло. Так?
