«Що мене рятувало, коли я сидів у в’язниці? Література і творчість»

Про це йдеться на сторінці Reporters. «Що на мене чекало, коли я вийшов із літака у Києві? Що я відчував?, - говорить Ігор Козловський.

З одного боку — ейфорію, бажання жити, насолоджуватися, а з іншого — на мене чекало дуже багато проблем. Як і багато кому з полонених, мені довелося залишити на окупованій території усе своє звичне життя, включно з домом і майном. Куди далі йти? Як починати усе з нуля?

Треба було дбати про сім’ю, яка теж страждала, поки я був в ув’язненні. Їх виснажило очікування і щоденна боротьба зі своїми страхами за надію. Треба було шукати новий спосіб заробітку, шукати нове житло, купувати нові речі, бо практично всі лишилися там. Потрібно було наново починати збирати бібліотеку — усі книги, фоліанти, брошури й газетні вирізки, які я збирав протягом життя, і усі спогади, пов’язані з ними, лишилися в минулому.

До того ж я мав підірване здоров’я — і фізичне, і психологічне. Коли сидиш за ґратами без права вийти, без права бодай щось змінити, поруч із неприємними тобі людьми (це і кримінальники, і солдати «ДНР», які самі почали цю війну і яких згодом ув’язнили свої ж), коли тебе щоденно катують — не можеш залишитися здоровим. Тож я мав думати і про власну реабілітацію. Свобода дозволяє себе реалізувати. Свобода дає тобі право вибору і право на дію. І велике щастя, коли вона є.

«Чи сумую я за Донецьком? Ні. Туга — це різновид неврозу. Якщо ти маєш справи і твій день завантажений роботою, часу сумувати просто не лишається. Звісно, у моїй пам’яті залишилося багато спогадів, залишилися книжки, залишився будинок, могили предків, зрештою. Але туги — немає.

Є відчуття пройденого шляху. Є відчуття втрати.

Це все вже перетворилося в невід’ємну частину моєї особистої історії.

Будь-яка творчість допомагає, коли ти в несвободі.

Держава мало могла для нас зробити тоді і мало що може зробити для полонених зараз. Ключі до звільнення — в Кремлі. Там усі відповіді.

«Чого я чекаю найближчими роками від своєї країни? Я нічого не чекаю — я лише спостерігаю. Багато хто чекає. Люди вірять у панів, у президентів, у гетьманів. У поліпшення чи погіршення, пов’язані з ім’ям однієї-єдиної людини. Наївно, інфантильно. Я б дуже хотів змін. Щоб громадянське суспільство працювало без збоїв. Ніколи не можна забувати, що влада належить народові. 

І керувати потрібно не через смартфон, а через реальні дії.

В Росії умови тюремного утримання важкі, але там є бодай якась видимість закону. Право на листування, на медичний догляд. А в «ДНР» — повне безправ’я. Людину можуть знищити у будь-який момент.

Що мене рятувало, коли я сидів у в’язниці, то це література й творчість. Я писав коротенькі вірші. Будь-яка творчість допомагає, коли ти в несвободі. Ще я підтримував себе медитаціями. Мусив піти у свій внутрішній простір і жити там».

Микита Григоров