Курси НБУ $ 41.30 € 43.99
«Заморожені». Історії дітей, які живуть на лінії фронту

Вони тепер чітко знають: війна і смерть – це щоденна реальність.

Андрій Дубчак

«Заморожені». Історії дітей, які живуть на лінії фронту

На лінії зіткнення, там, куди потенційно щохвилини може прилетіти куля чи снаряд – за 10 кілометрів від фронту – живе близько 100 тисяч дітей. Про те, як війна впливає на психіку дітей, як відображається на їхньому сприйнятті світу – репортаж воєнного кореспондента Радіо Свобода Андрія Дубчака

Про це пише Андрій Дубчак на сайті Радіо Свобода.

Зробити репортаж про дітей на лінії фронту я задумав давно. Як до цієї теми підступитися, не знав – надто важко це… Та цього так сталося, що на початку відрядження – у першому ж інтерв’ю – психолог із Попасної Людмила Романенко почала про це говорити. За її спостереженнями, наслідком війни й бойових дій стала «замороженість» дітей, батьків, та й усього суспільства в цілому.

Якщо коротко, то «замороженість» – це психологічне уникання наявної проблеми на підсвідомому рівні. Таке уникання, за словами психолога, є однією із основних ознак посттравматичного стресового розладу (ПТСР).

Цей стан надпотужно впливає на психосоматику і здоров’я загалом. Медики у Попасній останнім часом реєструють різкий сплеск онкозахворювань і психосоматичних розладів, як у дітей, так і у дорослих.

«Замороженість» ​також характеризується відсутністю емоцій, як у дітей, так і у батьків. У такому стані батьки не можуть повноцінно давати дітям любов, тепло й відчуття захищеності, а діти не можуть на повну радіти, гратися, відчувати себе у безпеці. Все це позначається і позначатиметься надалі на психіці й здоров’ї дітей не лише у прифронтових зонах, а й у решті країни.

Спостерігаючи за дітьми, які живуть біля лінії фронту, я для себе відзначив, що старші діти, які застали бойові дії вже у свідомому віці, сприймають війну більш травматично, аніж діти, які народилися або усвідомили себе вже під час війни.

Спостерігаючи за дітьми, які живуть біля лінії фронту, я для себе відзначив, що старші діти, які застали бойові дії вже у свідомому віці, сприймають війну більш травматично, аніж діти, які народилися або усвідомили себе вже під час війни.

У старших одні стреси і страхи, у молодших інші.

Ось лише кілька історій дітей, які живуть біля лінії конфлікту. Про деяких із них ми зробимо більш розгорнуті матеріали. Це дуже велика і важлива тема, що потребує широкого висвітлення.

Золоте-4. Жора

Жорі – 4 роки. Його разом із матір’ю я зустрів біля магазину в центрі селища Золоте-4 – потенційній точці розведення військ. За рогом цього магазину видно «дім Павлова», а це вже передова.

Жорина домівка – на околиці селища. Ліс за городами заміновано. Мати розповіла, що в тому лісі на «розтяжках» іноді підриваються собаки, і їхні нутрощі потім довго висять на гіллі дерев і кущів.

Жора – зосереджений. Його очі не посміхаються. Він дивиться так, ніби оцінює.

Прямо зі мною говорити він не захотів. Промовив кілька слів і все. Тому його мама була між нами «перемовником»:

– Жорику, а як в собачку нашого влучили два осколки, пам’ятаєш?

– Так.

– Не вижила собачка, – каже мати, – три місяці пожила і померла… Жоро, а розкажи дяді, коли стріляли. Розкажи.

– Коли було темно, вони стріляли.

– А з чого стріляли?

Жора зосереджено і точно імітує звуки, що супроводжують «виходи», політ і «приходи» від різних видів зброї.

Луганське. Давид, Вова, Степан

Родина живе тут із самого початку конфлікту. Під час найгарячіших боїв 2015 року вони ненадовго виїздили в Харків, але потім повернулися, бо тут все – комбайн, трактор, поля, хазяйство, собаки, коти. Їхня хата стоїть прямо на околиці селища, далі блокпост, і за ним вже передові позиції ЗСУ.

Стріляють тут регулярно. Іноді «прилітає» просто поруч.

Хлопці дуже рухливі й невгамовні. Увесь час бігали, ловили то собаку, то кота, чи каталися на квадроциклі. Старші багато допомагають батькам по господарству. Навіть водять комбайн і трактор.

Розговорилися. Запитуємо у Давида, що тут цікавого у селі:

– Іноді, ввечері, коли ми їмо кавун, чути, як стріляють і з тієї сторони, і з іншої. Одні стріляють із БМП, а інші з міномета.

– А ти розрізняєш зброю?

– Трішки. Коли стріляє БМП, снаряд свистить і світиться. А з міномета сильно стріляє, трішки просвистіло і його не видно.

– Страшно?

– Ні. Вже звикли. А було таке, що ми дев’ять місяців без світла сиділи. Домашнє завдання під свічкою робив. У підвал ховалися.

Із розмови з Вовою:

– Коли стріляли – ми бігли в підвал. Навіть у трусах. Бо боялися, що капєц. Я хочу, щоб війна закінчилася і ніколи не було її.

Мар’їнка. Тома

У липні 2017 року російські гібридні збройні формування обстріляли Мар’їнку з мінометів. Міни падали і у житловому секторі. Того дня під час обстрілу поранень зазнали троє дітей.

Старші Іван і Лєна йшли закривати на сусідське подвір’я кіз. Міна вибухнула за парканом.

Іван був поранений осколками міни в ногу та плече, і ще багато шиферних уламків ударили по всьому тілу. Лєна «отримала» осколок у ногу.

Трирічну Тому поранило в живіт осколком іншої міни на порозі власного дому.

«Папа, у мене животик» – подивилися, а там кров», – розповідає батько дівчинки.

Кажуть, що суспільство «втомилося» від війни і тому не говорить про неї. Частково цей стан можна пояснити дійсно «втомою» від війни, втомою від нестабільності й невпевненості у завтрашньому дні. Частково – гібридними впливами Росії із її намаганнями «пацифікувати» й «деполітизувати» усе населення, щоб знищити можливість спротиву. Частково глобальним «ПТСРом» суспільства, що взагалі не очікувало такого повороту подій.

Якщо подивитися на факти, то «дітей війни» тепер значно більше, аніж тих, хто підпадає під цю визначену законодавством категорію. Із 2014 року в Україні є діти, які живуть у війні: поранені, налякані, осиротілі. Діти, які живуть у спотвореному гібридному світі квазі-«республік». Сотні тисяч дітей, які разом із батьками стали вимушеними переселенцями, втратили свій дім, свою малу батьківщину, своїх друзів.

Зрештою, це усі діти країни, які тепер чітко знають: війна і смерть – це щоденна реальність.

Telegram Channel