Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Фотовиставка «Перерваний політ». Історії родин, в яких загинули військові на війні з Росією

Вони шукають розради в дітях тих, кого втратили, у громадській роботі, в родині.

Радіо Свобода

Фотовиставка «Перерваний політ». Історії родин, в яких загинули військові на війні з Росією

У Дніпрі відкрили фотовиставку «Перерваний політ», присвячену родинам загиблих бійців у війні з Росією на Донбасі. На ній представили світлини шести сімей, які втратили в бойових діях на сході України своїх синів, батьків, чоловіків. Ця експозиція – частина великого фотопроєкту «Заради них». У дніпровській облдержадміністрації, яка виступила організатором, кажуть: далеко не всі родини загиблих військових можуть говорити про своє горе на загал. До фотосесії запрошували десяток сімей, знайшли в собі сили для участі тільки шість

Більшість із них не звертаються до психологів і діляться своїм болем тільки з найближчими. Вони шукають розради в дітях тих, кого втратили, у громадській роботі, в родині. Вони радіють кожній можливості розповісти про тих, хто пішов, вболівають за увічнення їхньої пам’яті – бодай у скромних табличках на фасадах шкіл, Радіо Свобода. 

Радіо Свобода поспілкувалось з двома родинами загиблих бійців Дніпропетровщини, учасниками виставки «Перерваний політ».

«Сказав, що іде бій і він мені передзвонить потім»

Юлія Драган із Підгороднього – дружина загиблого військовослужбовця 93-ї механізованої бригади Олексія Драгана. Смерть чоловіка розділила її світ на «до» і «після». У тому попередньому житті вони з чоловіком працювали на одному з енергопостачальних підприємств, ростили доньку.

33-річного Олексія мобілізували у квітні 2014 року, у першу «хвилю». 1 вересня 2014-го, приїхавши на вихідний, чоловік ще встиг повести свою доньку Софію перший раз до першого класу. Через два тижні по тому він загинув у бою.

«Чоловік був мобілізований 5 квітня 2014 року, у першу хвилю мобілізації. Тримали з ним зв’язок по телефону. Щоранку і щовечора він мені телефонував, що з ним все добре. Зв’язок обірвався 13 вересня о 12:05. Він мені подзвонив і сказав, що іде бій і він мені передзвонить потім. Це була остання розмова… Це було біля села Красний Партизан Ясинуватського району. На них напав батальйон «Восток». Там були осетини, люди не нашої національності. Хлопці розказували: побачили, що йдуть танки з прапорами батальйону «Восток». Зав’язався бій», – розповідає Юлія Драган.

Більшість із них не звертаються до психологів і діляться своїм болем тільки з найближчими. Вони шукають розради в дітях тих, кого втратили, у громадській роботі, в родині.

Олексій Драган був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Нагороду замість нього отримала його донька Софія.

«Ми зберігаємо цей орден у шафі. Він у нас на очах щодня», – каже 11-річна Софія.

Втративши чоловіка й батька, жінка з донькою, як можуть, підтримують одна одну. У фото сесії проекту «Заради них» вони взяли участь разом.

«Я вдячна, що для нас організували цю фотосесію. Треба, щоб про наших хлопців знали, пам’ятали. Жити далі мені допомагає донька, це – мій «позитивчик», який мене підбадьорює. Чоловіку відкрили дошку на коледжі електрифікації, де він навчався, і на школі, де він закінчив 9 класів. На заходи – коли запрошують, а коли й ні. Буває таке, що й забувають. Тоді ми самі дізнаємось і їдемо самі. У Києві є «Дзвін пам’яті». У день загибелі військових там оголошують їхні імена та прізвища, б’є дзвін і лунає військовий салют. Нас про це ніхто не повідомив. Ми самі з мамою чоловіка і з донькою дізнались і поїхали втрьох туди на річницю загибелі, у вересні. Їх того дня загинуло семеро – і кожного загиблого вшанували дзвоном і салютом», – зазначила Юлія Драган.

«Він охороняв «дорогу життя»

Наталія та Володимир Костріченки з Новомосковська – батьки загиблого розвідника 93-ї бригади. Кажуть: син пішов на війну одним із перших, навесні 2014 року.

Беріг родину від хвилювань: не зізнавався, коли був у «гарячих» точках.

«Прийшла повістка – ми йому не показували. Тричі приносили. А якось раз він прийшов з роботи і побачив. Забрав і, каже Алінка, його дружина, цілу ніч не спав, думав. А на ранок пішов до військкомату. Встиг прослужити 7 місяців. Ці, перші мобілізовані, були там безвилазно. Не було ротацій, бо в другу хвилю мало набрали. Спершу вони були в різних точках Донецької області, а тоді їх кинули в Піски. П’ята рота пішла на термінал Донецького аеропорту, а їхня – охороняла так звану «дорогу життя», місточок за терміналом, вивозили поранених, постачали провіант, боєприпаси. Тоді ми про це нічого не знали. Але в останній раз, коли приїздив у жовтні, на день народження дружини, він мені каже: «Ви чули про Піски?». Я кажу: «Так, там таке робиться». А він: «Так ото ми там»… Ми попарились в лазні тоді. То було наше останнє родинне свято», – розповів батько загиблого бійця Володимир Костріченко.

Олег Костріченко прослужив у війську лише пів року. Загинув у бою, рятуючи товаришів, каже його батько.

«Хлопці розказували: він був виконувачем обов’язків командира розвідвзводу. Тієї ночі він перевіряв «секрети», прийшов і ліг поспати. Тільки заснув, їх почали крити «ГРАДами». Він каже хлопцям: «Вискакуйте». Повискакували всі з вікон, а він – останнім. Залетів осколок – прямо йому в спину. Праву частину йому повністю винесло, тільки серце одне лишилось. Він каже: «Хлопці, рятуйтесь, а я відлітаю». Це його останні слова, розказали хлопці. Ми дізнались про його загибель тільки через три дні», – розповів батько загиблого бійця Володимир Костріченко.

Удома Олега не дочекались батьки, дружина й донька. А ще була мрія, яку так і не вдалось до кінця здійснити, – власне житло.

«Він працював у Дніпрі на будівництві. Мріяв про власну квартиру. Встиг залізти в борги й купити квартиру. Потім, коли його не стало, нам довелось все це самотужки вирішувати. І хоронили ми його власними силами. Спершу нам казали: збирайте всі папірці, потім компенсуємо. А тоді заявили: грошей нема…» – каже батько.

Якось переживати втрату цій родині допомагає спілкування з іншими сім’ями загиблих й участь в громадській організації, а ще – внучка, дуже схожа на сина.

«Нам допомагає те, що ми об’єднались. Одна з жінок, у якої однієї з перших в родині сталось горе, нас об’єднала – тепер є громадська організація «Родина героя» в Новомосковську. Їздимо по всій Україні, спілкуємось з іншими громадськими організаціями родичів загиблих. З 2014 року в Новомосковську ми домагаємось встановлення пам’ятника загиблим з міста та району. У нас таких 53 людини. Вже й проєкт є, і меценати, та меморіалу досі нема», – розповів батько.

«У школі №6 в Новомосковську на річницю загибелі сина, 16 жовтня, відкрили меморіальну дошку. Там і концерти роблять, нас постійно запрошують. Ми ходимо. Звичайно, плачеш, але це спілкування дуже потрібне. Добре, що не забувають. Наша розрада – внучка Полінка. Схожа на сина, відмінниця, така активна. Намагаюсь заспокоювати себе тим, що такою була його доля – загинути молодим, загинути за Україну. Ще як він був маленьким, мені сказала ворожка, що він загине в 29…» – додала мама загиблого бійця Наталія.

Виставка світлин родин загиблих військових у Дніпрі триватиме упродовж місяця. Пізніше фотографії серії увійдуть до альманаху «Заради них».

Telegram Channel