Вони заслужили того, щоб про них піклувалися постійно...
Вони заслужили того, щоб про них піклувалися постійно.
Алла ЛІСОВА
Інвалід війни Євген Михайлович Ліщук, що проживає у Заболотцях, коли я з ним зустрілася, найперш поспішив принести своє досьє, де серед багатьох документів, фото, відзнак знайшов два пожовклі від часу примірники нашої газети за 1973-ий та 1987-ий роки. Мої старші колеги Євген Грушка і Леонід Лагановський у них писали про бойові шляхи Євгена Михайловича, який один з небагатьох волинян потрапив в корпус прославленого генерала Людвіка Свободи і в його складі зустрів Перемогу . — Я служив зв’язківцем у І-ій Чехословацькій окремій бригаді, яка потім розгорнулася у корпус. Моїм обов’язком було – підтримувати постійний зв’язок між підрозділами, що було нелегко у бойовій обстановці. Запам’яталися бої біля Стропкова, інших чехословацьких міст. Там ми ходили вночі за “язиком”. Після переправи через гірську річку ворог виявив розвідників. Зав’язався запеклий бій, під час якого мене поранило, — ветеран, розповідаючи детально про події більш як 60-річної давності, ніби молодшає, в очах з’являється запал, а в голосі – бадьорі нотки. За ці бої Євген Михайлович отримав подяку, підписану генералом Свободою. З-поміж реліквій воєнних літ для ветерана, видно, найціннішою є фото, зроблене відразу після війни, яке згодом розмножили як поштову листівку. Отже, на ньому – фрагмент параду 17 травня 1945 року на історичній Старомєстській площі у Празі. Серед зображених щасливих посмішок солдат – зовсім юне обличчя Євгена Ліщука. Незважаючи на два поранення, солдат повернувся додому – і це вважає чи не найбільшим щастям у житті. У 1948-ому одружився. З Ніною Карпівною у мирі і злагоді живуть і понині. Нажили двох синів, дочекались трьох онуків і чотирьох правнуків. Коли завели мову, як держава дбає про ветеранів війни, Євген Михайлович мовив: — Гріх мені ображатися. Добре живемо, маємо все, що потрібно, отримую непогану пенсію. І районна влада не забуває. Ніна Карпівна, зіпершись на костур, додає: — Дякувати Богу, без сторонньої допомоги обходимося. Ще й з хазяйством самі справляємось. В обійсті Ліщуків – як у справжніх добрих господарів: свині, кури, качки. Є навіть і вулики. Євген Михайлович поспішає пригостити нас медом, а бабуся Ніна – свіжоспеченим на черені хлібом. Дивуємось, як господар хвацько сідає на велосипед, і вже зовсім розводимо руками, коли сусідка, яка завітала, додає про ветерана від себе: “А як Михайлович взимку на лижах їздить! Хто йому стільки років дасть?» — Наші ветерани – люди невибагливі і скромні, — каже секретар Заболотцівської сільської ради Алла Герасимчук. – Усі вони важко працювали в колгоспі, до поранень додали ще й трудові мозолі. Але не йдуть зайвий раз щось просити у влади. Усім 15 інвалідам та учасникам бойових дій на День Перемоги, День визволення України вручають матеріальні допомоги. Але ж потреби виникають не лише кілька разів на рік. Добре, що останнім часом ці люди отримали суттєву добавку до пенсії. Хоча проблем вистачає. От, наприклад, інваліду війни Григорію Боярчуку конче потрібно перекрити дах. Кошти на це вже виділені, але, як виявилось, аби приступити до робіт, потрібно, щоб господар… приватизував будинок. Добре, що соціальний працівник — людина відповідальна, і сама без зволікань оббігає всі інстанції… Легше тим ветеранам, які живуть у родинах, відчувають постійне піклування найближчих людей, оточені їхньою любов’ю. До таких відноситься Іван Сидорович Шалапай з Литовежа. Він – найстарший мешканець села, йому пішов 87-ий рік. На традиційне запитання про піклування влади Іван Сидорович без роздумів мовив: — То ще владі треба помагати, бо вона бідна. Он наш голова Микола Кривонюк на ровері їздить… Сам ветеран на життя не скаржиться. Хоча пройшов усю війну у складі 47-ого автомобільного полку, був серйозно контужений, але Бог допоміг викарабкатися. Після повернення додому не вибивав собі ніякої групи, не шукав “легкого хліба”. Не можна не захоплюватись ним ще й тому, що ветеран сорок (!) років пропрацював під землею на шахтах №№ 9, 7, 3. — Ще 20 років, перебуваючи на пенсії, працював у лаві, — каже і жартома додає: — Вже мене не могли здихатися… Про секрети довголіття і витривалості говорить: — Щоб довго жити – треба багато працювати. Зараз Іван Сидорович є вагомою підтримкою у родині, яка має 15 гектарів землі, усю техніку для обробітку. Найбільше, що болить ветерану, — це те, що дружина Агафія Кузьмівна більше десяти років на інвалідному візку. І ніби між іншим в Івана Сидоровича під час розмови вирвалось: — “Таврію” держава обіцяла таким, як я. Стою на черзі, до Луцька їздили не раз, але звідти – ні гу-гу. Писалось в газетах і про те, що мають нам окуляри безплатно виділяти, та всі мовчать. І я не питаю, бо не люблю по лікарнях ходити. Все життя обходився без допомоги лікарів і ще один ветеран — 82-річний Володимир Васильович Мисак з села Стара Лішня. І це, незважаючи на те, як він каже, що рік спав не у хаті, а в окопах. А кулемет на собі протягав через усю Європу. Пройшов через Польщу, бачив жахливі залишки Дрездена… Був представлений до нагороди за форсування річки Одер. — Як живу? Погано, бо залишився один, як палець. Дружина два роки тому померла. Дітей в нас не було, — і в очах ветерана блиснула сльоза. Але на побутові умови особливо не скаржився. У трьох сільських радах, де побували, і які об’єднують вісім сіл, в живих залишилося всього 37 інвалідів і учасників бойових дій. Їм уже за 80, а то й за 90 років… Голова Іваничівської районної ради розповіла, що усі ветерани перебувають на обліку, на кожного з них заведена персональна картка. Усі, хто потребує, — на обслуговуванні у соціального працівника. Хоча не завжди і не в усьому вдається їм допомогти. Хоч би приклад з Іваном Сидоровичем Шалапаєм, який чекає – не дочекається обіцяного автомобіля. І не лише він один. Ще зовсім недавно було великою проблемою підвести телефони до обійсть ветеранів. — Слава Богу, що вдалось завершити газифікацію в оселі Івана Самійловича Богданюка, де все зволікалось через непорозуміння між членами кооперативу, — каже сільський голова Анатолій Мокієць. – Бо не раз вислуховував дорікання ветерана, який втрачав надію “погрітись перед смертю”. Вдалось завезти дрова ще одному ветерану Петру Остаповичу Ковальчуку, який проживає одиноко на хуторі. Таким людям байдуже, що там приймається у Києві, вони хочуть бачити турботу влади на місці. Запитала я Анатолія Трохимовича, чи користуються ветерани належними їм пільговими путівками в санаторії і будинки відпочинку. — Ви знаєте, — можна сказати, що ні. Хоч зараз без проблем можна взяти і в Трускавець, і в “Лісову пісню”… А люди відмовляються. То за станом здоров’я, мовляв, не можна, то грошей бракує, а то просто не хочуть залишати свою дружину, або обійстя. Скромність, невибагливість і терпіння — ось що звертає на себе увагу, коли зустрічаєшся з ветеранами. Їм важко, але вони не скаржаться, вони живуть бідно, але не вимагають більшого. Їх так виховало життя. Ветерани, на долю яких випало багато випробувань, звикли більше давати, ніж брати. Але не чекаймо поки вони прийдуть із своїми претензіями, йдімо до них, допоможімо, чим можемо, віддаймо їм частину свого тепла. Ветерани це заслужили. Приходьмо до них не тільки у свята, а й у будні.
