Олексій Цимбалюк: «Свій найпродуктивніший вік я віддав церкві і війні» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.93 € 33.60
Олексій Цимбалюк: «Свій найпродуктивніший вік я віддав церкві і війні»

Жив у монастирі частину часу, а ще частину проводив на самоті в горах. А вже звідти пішов на війну.

Повернись живим

Олексій Цимбалюк: «Свій найпродуктивніший вік я віддав церкві і війні»

Диякон-монах, парамедик, волонтер, засновник крафтової компанії із виготовлення грапи Олексій Цимбалюк розповів «Повернись живим» про Бога, війну і захоплення від життя

Про це пише Повернись живим. 

– Як поєднуються диякон-монах, волонтер-активіст, виробник крафтових алкогольних напоїв в одній людині?

– Гармонійно. Всі мої таргани живуть мирно й обіймаються. Не можна ж людину розщепити на чотири різні людини. Якщо в тобі живе чотири різні особистості, це вже психічна хвороба. А різні інтереси – це якраз нормально.

Так відповідає з усмішкою Олексій. Задовго до початку війни в Україні він прийняв чернечий постриг та був рукоположений у сан ієродиякона. Бойові дії на Сході країни спонукали чоловіка піти до війська і боротися з ворогом. За специфікою його діяльності, ворогом виявлялися не лише колаборанти та росіяни. Це вплинуло на Олексія, і він пішов із армії та зайнявся допомогою дітям у прифронтових містах і добровольцям. А зараз Олексій Цимбалюк на псевдо Аристарх насолоджується виготовленням крафтової грапи і винних напоїв.

До монастиря прийшов у 2004 році. До того займався бізнесом і жодного відношення до церкви не мав. Спочатку служив у Свято-Пантелеймонівському одеському чоловічому монастирі, а потім в Одеському Свято-Іверському чоловічому монастирі.

У 2006 році прийняв чернечий  постриг, тоді ж був рукоположений у сан ієродиякона (це перша ступінь священства, я не міг сам сповідувати людей, не міг сам служити, тільки разом зі священником). От як на службу заходиш і бачиш «гучномовець», який голосно читає Євангеліє – це ієродиякон. Його функції у сучасній церкві зведені до «гучномовця». А раніше диякон відповідав за соціальну діяльність церкви, соціальне служіння.

Оскільки служити  Богу ми маємо через людей, я займався  тим, до чого кличе душа. Поряд із тим місцем, де я служив, є дитячий притулок із проблемними дітьми. Я з ними працював. До того як піти на війну, я з багатьма продовжував спілкуватися. В багатьох з них вже свої діти є, деякі вже по другій ходці у в’язниці… Ще під Одесою є тубдиспансер, куди переважно потрапляють люди після в’язниці, ними мало хто опікується. Я туди передавав продукти, бо лікування туберкульозу без належної дієти не дасть результату, їздив до них. Таким людям дуже потрібна підтримка. Коли не лишається надії на інших людей, залишається віра і надія у Бога. Така віра тоді має найбільше підґрунтя і відчувається допомога від Бога. До речі, є ще третя категорія людей, які приходять до монастиря, – це люди після в’язниці. Найчастіше ці люди назад до в’язниці і повертаються.

Я для себе не бачив іншого варіанта, ніж іти воювати

Служиш ти в церкві чи десь працюєш, усе одно ти є громадянином своєї держави і повинен бути там, де необхідний. Є такі слова у Василя Великого: «Не може бути достойним громадянином царства небесного недостойний громадянин царства земного». З початком війни я для себе не бачив іншого варіанта, ніж іти і дієво допомагати. Саме не нести слово Боже, а діяти. Починав я без зброї, а потім усе змінилося.

З 2012 до 2013 рр. у мене була перерва в церкві, я жив у миру, а потім поїхав жити в гори на Закарпаття. Жив у монастирі частину часу, а ще частину проводив на самоті в горах. А вже звідти пішов на війну. Свій найпродуктивніший вік я віддав церкві і війні.

На війну я пішов у «Госпітальєри» парамедиком. Капеланом не міг бути, оскільки був під забороною священнослужіння, та і як ієродиякон не можу сам служити. Функція капелана – це ж не просто поговорити, потрібно відслужити літургію, посповідати…

Я вирішив дією захищати країну, на яку напав ворог, лютий, страшний, який нищив мою країну 500 років. У нас із цим ворогом постійно точиться війна…

Жив у монастирі частину часу, а ще частину проводив на самоті в горах. А вже звідти пішов на війну.

Після «Госпітальєрів», з листопада 2015 до травня 2016 року, я був у мобільних зведених групах по боротьбі з контрабандою. Ми були як волонтери-спостерігачі. У нас було дві повноцінні групи, і ми працювали по два тижні. Це був єдиний досвід на війні, після якого мені знадобилась психологічна допомога. Переконаний, що більшість із тих командирів, які цим займалися, завербовані. І рано чи пізно вони почнуть свою роботу. А наразі вони лізуть у депутати… Я звик працювати з гріхами людськими, але тоді, коли люди приходять із покаянням, коли їм треба вилити душу, бо вони хочуть змінитися. А до того, що я побачив у цій роботі, я був не готовий, у мене планка падала, і хотілося всіх нафіг повбивати.

Після мобільних груп у 2016 році трохи відпочив і вже їздив як волонтер. Їздили до Костянтинівки. В інтернат і школи. Привозили співи, театри, розповідали історію, про етнічних українців. Було видно по дітям, що їм цікаво. З поколінням, яке привело росіян і війну на Донбас, ми вже нічого не зможемо зробити, вони вже не стануть українцями, а з дітками можна працювати. Але в цьому потрібна системність, і це з’їдає великий і матеріальний, і емоційний ресурс. Коли ти спілкуєшся з хлопчиком років 15, і він починає  розповідати про Путіна, а ти розумієш, що ще кілька років і з нього виросте бойовик… Я не зміг працювати, мені не вистачило емоційної стабільності.  

Ще ми заїжджали до хлопців, їм теж потрібна моральна підтримка і творча розрада. До Авдіївки постійно їздили, возили театр «Середовище життя», грали на гітарі… Але це все вимагає фінансування, а просити в людей задовбує.

Мені ця країна болить. Я пішов на війну, бо мені все болить, що тут відбувається. Я люблю цю землю. Міг би звалити звідси і жити спокійно, читати діаспорі різні лекції на тему москальської окупації. Але я не хочу до Канади, я хочу, щоб тут була Канада. Найстрашніше, що з нами роблять, це роз’єднують. Як люди не можуть зрозуміти, що Україну потрібно любити незалежно від президентів?

Повернутися до мирного життя було складно. Я навіть почав вигадувати собі якісь стимули, щоб залишитися і не повертатися, собаку завів… Але востаннє, коли я виїжджав на фронт, у 2017 році,  мені вже не подобалося те, що відбувалося.

Мене війна не надто змінила. Швидше, моє ставлення до побратимів змінилося. Як то кажуть, війна розкриває усе: якщо людина була підлою, вона стає мегапідлою. Це все стає трохи яскравішим. Війна нікого не зробить ні кращим, ні гіршим, ти такий, який є, але все стає яскравішим.

І завжди варто пам’ятати: країну формує громадянське суспільство. Без вільних людей буде тоталітаризм. Що ж до відповіді на запитання: «Скільки ще чекати на зміни?», то вона одна: «Якщо чекати, то довго»…