...Двері в хату не зачиняються: одні вимагають — пишися в колгосп! Інші: “Запишешся — повісимо!”.
— От як то воно є, — зітхає баба Федора.— У той час, після войни, щоб люди в колгосп писалися, вдягали дядьків у кожухи й садовили біля гарячої грубки на цілу ніч, а тепер з колгоспу не хочуть іти...
Про бабу Федору, — так її називають у Борохові, що в Ківерцівському районі, — нам розповіла сільський голова Валентина Демедюк. — Скільки тяжкої праці, біди й горя випало на долю цієї жінки, але ніколи не нарікала, мужньо несла свій хрест, не сподіваючись ні від кого помочі. Такій людині особливо хочеться чимось допомогти, — мовила Валентина Іванівна. І стільки щирості й теплоти було в її словах про односельчанку, що нам також захотілося познайомитися з Федорою Михайлівною Кирилюк, якій нещодавно виповнилося 93 роки. Такі жінки, як баба Федора, — то справжні берегині роду й народу, хоч гучних слів стосовно власного життя вони не визнають. Ось і Федора Михайлівна, яку ми застали у якихось господарських клопотах, була дуже здивована увагою до неї журналістів, та все ж погодилася розповісти про свою сирітську і вдовину долю. — Сирота я ще з царської войни, — спроквола крутиться веретено спогадів, а бабуся Федора все не може знайти місця своїм спрацьованим вузлуватим рукам, які, видать, не звикли бути без роботи. — Тата забрали на фронт, там він і пропав, забили тата, а мама невдовзі померла, може, з того жалю. Гляділи мене дід з бабою, спочатку мамині, вона родом була з Гаразджі. Потім друга баба забрала у Борохів. Як живеться сироті, знає тільки сирота, а іншим — нащо те знати? Дід своїх дітей до школи послав, а на мене каже: нащо їй та грамота, хай клоччя пряде. Ото так я й вік звікувала неграмотна. А хотілося ж до тої школи... Ще й шістнадцяти не виповнилося сироті Федорі, як віддали її заміж. Пішла, бо що мусила робити? Бабуня казала: “Йди, дитино, доки я жива, бо ж мусиш мати де голову прихилити”. Чоловік їй трапився старший на 8 років, але мав трохи поля, а це був неабиякий козир для жениха. Та й, мабуть, Федора припала Павлові до серця, раз не побоявся сироту засватати разом із її злиднями. — Жили ми всі в одній хаті: свекор зі свекрухою, я з чоловіком, його брат з жінкою, а потім і діти пішли... І знаєте, нічого, мирилися, і дві невістки біля однієї плити вживалися, і свекруху шанували, — згадує баба Федора. — То тепер набудують тих хоромів, а толку нема. Нема злагоди у родинах. І чого воно так? Коли б то знайшовся мудрець, який би відповів на це запитання... — А мій Павло добрий був для мене і роботящий, — продовжує бабуся і надовго замовкає. Може, згадує, що дуже коротким було її жіноче щастя. У 1930-ому народився первісток Василь, через шість літ — Анатолій, у 1943-ому — доня Ганна. А через рік Павла забрали на фронт. І вже 2 лютого 1945 року їй принесли “похоронку”. Так до гіркого статусу сироти додався ще полиновіший — вдова. Бо тепер мусила думати не лише про себе. На руках було трійко малолітніх дітей, а часи настали непевні. Бідна земля без чоловічих рук, хоч як її не поливай удовиною сльозою, зовсім не хотіла родити. Хоч мала 8,5 гектара поля, та пісок він і є пісок. Жили на хуторі, але й сюди досить швидко докотилася примусова колективізація: забрали клуню, коней, плужка і навіть жолоба, з якого коні їли. Чомусь той жолоб пам’ятається бабі Федорі й досі. Може, тому, що голодні й занедбані коні не раз тікали з колгоспної стайні додому, де навіть жолоба для них не лишилося... А тут двері в хату не зачиняються: одні вимагають — пишися в колгосп! Інші: “Запишешся — повісимо!”. — От як то воно є, — зітхає баба Федора.— У той час, після войни, щоб люди в колгосп писалися, вдягали дядьків у кожухи й садовили біля гарячої грубки на цілу ніч, а тепер з колгоспу не хочуть іти... Сама ж Федора трималася подалі від колгоспу до останнього, аж поки не приїхав до неї бричкою з району уповноважений. Подивився на вдовині статки, а тоді лагідно так каже: — Знаєте, мамаша, вас мають вивезти на Сибір, а мені вас жалко. У вас діти малі, пропадете там з ними. Ви напишіть заяву до колгоспу, а я нікому не скажу... Що мала робити, з ким радитися? Найбільше боялася сирітської долі для своїх дітей, тож мусила здатися на вмовляння... Та й не всі уповноважені були такими лагідними. Той, що приїхав правити подоходний податок, забрав її старшого сина і сказав, що не побачить його, доки не сплатить. А де мала взяти ті гроші? Плачучи побігла до заможнішої односельчанки, щоб позичила... — А потім то вже й добре було у тому колгоспі, — усміхається баба Федора. — Робила на полі, згодом гляділа свині, 40 голів мала. І премії мені давали за добрі прирости. Підросли діти, пішли на свій хліб, почали будуватися, життя дарувало жінці хвилини розради. Одна лиш думка не давала спокою: де ж то склав свою голову її Павло, де його могила? Просила дітей, аби писали, шукали, може, хтось відгукнеться? Відгукнулися. Нам показали зворушливу фотографію, на якій син Анатолій і донька Ганна стоять на колінах біля батькової могили у польському містечку Грудзьонз Поморського воєводства. А “Газета Поморська”, за 20 травня 1975 року, яку також бережуть у сімейному архіві, вмістила публікацію про історію тих пошуків і долю вдови солдата під заголовком “Мати Федора буде спокійна”. От тільки спокою для Федори Всевишній вділив зовсім скупо. Шість років тому вона знову несподівано осиротіла: довелося хоронити середульшого сина, невдало впав із вишні... А був же материнською гордістю, займався вирощуванням льону, не раз про нього газети писали, на виставки у столицю його посилали... Нині бабуся Федора доживає віку з родиною доньки Ганни. Проте, має в обійсті свою маленьку хатинку й у “хороми” ніяк перебиратися не хоче, навіть на зиму. — Та вони ще до мене грітися приходять, — усміхається. — Кажуть, мусиш, бабо, дожити до 100 літ, тоді буде велика тобі пенсія, а зараз дають 90 гривень. Та є у баби Федори інше багатство: 6 онуків, 5 правнуків і навіть праправнук Назар... А ще — якась невловима внутрішня шляхетність, доброта й сердечність, які жінка зберегла у своїй душі наперекір крутим поворотам долі. Валентина ШТИНЬКО.
