Одне з останніх фото у житті Степана Соханя…
Убивця футбольного уболівальника з Луцька ще й досі не попросив вибачення у рідних…
У цій справі зараз йдуть судові засідання
8 червня цього року Горохів проснувся від жахливої звістки: вночі на автозаправній станції в Горохові помер 31-річний чоловік. За цією трагічною новиною в ЗМІ не забарилися шокуючі подробиці фатального випадку. Загиблий був лучанин. Він повертався бусом із футбольного матчу в Львові разом із друзями, один із яких, як попередньо встановили поліцейські, завдав ровесникові тілесні ушкодження, що виявилися несумісними з життям…
… – Степана я називала третім сином. Неможливо було робити різницю між моїми рідними 38-річним Максимом і 36-річним Назарем, настільки добрим вдачею був мій зять. 10 жовтня ми вітали б його з 32-річчям, – із того чорного червневого дня не перестає зустрічати світанки сльозами наша землячка родом із Печихвостів Горохівського району Валентина Бойко.
Ми познайомилися з Валентиною Миколаївною цієї осені. Здавалося, душа жінки голосила на цілий світ від розпачу, коли згадувала найщасливіші, що ними в роки свого короткого життя її родину ощасливив Степан Сохань.
Він народився в мальовничому селі Угнові, що на Сокальщині Львівської області. Із донькою пані Валентини, а своєю майбутньою дружиною Оксаною Бойко хлопець познайомився на весіллі в друзів у Нововолинську. 14 вересня цього року минуло б 11 осеней, відколи ця вродлива пара омріяла своє сімейне щастя на весільному рушникові.
14 вересня цього року минуло б 11 осеней, відколи ця вродлива пара омріяла своє сімейне щастя на весільному рушникові.
Татусь із мамою міцно пригортали б до себе первоцвіт свого кохання дев’ятирічного Діоніса й жадану шестирічну квітоньку-донечку Валерію. У них у той час уже назбирався величезний домашній фотоальбом, в якому з кожної світлини сяють назавжди сонячні спогади про те, як разом любили відпочивати, як перемагали і зайняли перше місце в обласному конкурсі «Тато, мама, я – щаслива сім’я», як любили їздити на татусеву та бабусину батьківщини й мріяли дарувати свою приязнь, гостинність рідним, друзям.
Не судилося, хоча ніщо не віщувало біди. Степан мав вищу освіту, любив роботу на шиномонтажі. Не відмовлявся, коли потрібно було пофарбувати ігрові майданчики в дитячому садочку, зі задоволенням розмальовував барвистими кольорами пісочниці для діток на подвір’ї.
Сім’я поважала захоплення свого рідного футболом, завжди бажала його команді перемог, часто проводжала на матчі. Перед черговою дорогою вранці він запросив на подвір’я друзів, посмажив для них шашлик… Був, як завжди, усміхненим, привітним, щедрим. Чи ж відчував, що прощається з усіма? Не казав.
На телефоні чоловіка тоді Оксана включила відеореєстратор. О четвертій годині ночі затривожилася, зауваживши, що автомобіль, в якому їхав Степан, наче закляк на одному місці в Горохові. Телефонувала до нього – не брав слухавки. Жіноче серце затрепотіло в передчутті біди. Якби знала, що в ці рокові години її другу половинку намагаються повернути до життя горохівські лікарі, полетіла б на крилах, щоб бути поруч. Та не врятувала б, бо, зі слів пані Валентини, два зламані кривдником ребра пошкодили Степанові легені настільки, що молодий організм не зміг витримати такого болючого потрясіння.
Два зламані кривдником ребра пошкодили Степанові легені настільки, що молодий організм не зміг витримати такого болючого потрясіння.
А потім було найжахливіше – домовина і закриті навіки очі чоловіка, сина, татуся, товариша, колеги, односельчанина… Всі молилися, щоб Степанові була пухом земля на його батьківщині.
– Наш біль був нестерпним, але всюди нас підтримували, нам допомагали хороші люди. На Горохівщині – наші родичі й сім’ї Новосадів, Мужиків, судово-медичний експерт Віктор Кифорук, священнослужителі о. Іван із Боратина і о. Сергій із Рованців, однокласники Степана, його колеги по роботі, родичі, сусіди, Оксанині колеги, вихователі, одногрупники Діоніса і Лєрочки з батьками… Нехай Господь береже всіх їх Господь, – Валентина Миколаївна молиться за всіх тих, хто, як рідний, допомагав втамувати родинний біль.
Жінка знову заливається сльозами. Доки йдуть затяжні суди, Валерія пішла в перший клас без татуся. Коли в гості до внучат приходять її старші сини, малеча горнеться до них і просить «поносити на руках, як тато», запитує: «Ми більше не поїдемо на сімейні змагання?» Така найщиріша дитяча туга за батьком крає серця дорослих, та не всіх. Пані Валентина каже, що той, хто, напевно, не хотячи, посиротив цих крихіток, ще не осмілився навіть попросити вибачення…
…Степана виносили в домовині з рідної світлиці, а за ним – десятки вінків. Побачивши квіти в руках знайомих і незнайомих людей, Лєрочка побігла до найближчої клумби і почала рвати з них найгарніші квіти, що дарують надію на зустріч. Потому прибігли до труни, поклала стебельця біля обличчя найріднішого і прошепотіла: «Татусю, а я Тобі принесла ромашки». На пелюстки й листочки з оченят покапали сльозенята, а похоронна процесія не стримувала ридань…
Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
