Пацієнти й не здогадуються, що у зубного лікаря Віктора Лесика, який більшість робочого часу проводить на ногах, замість лівої ноги — протез. Тим часом Віктор Кузьмович примудряється ще й керувати автомобілем і навіть... грати у футбол...
Пацієнти й не здогадуються, що у зубного лікаря Віктора Лесика, який більшість робочого часу проводить на ногах, замість лівої ноги — протез. Тим часом Віктор Кузьмович примудряється ще й керувати автомобілем і навіть... грати у футбол.
Василь УЛІЦЬКИЙ
ВАГІТНІЙ ДРУЖИНІ ПРО АВАРІЮ НЕ РОЗПОВІВ Жалітись лікар Лесик не любить. Але все одно зізнався: — Коли після ампутації я вперше йшов на роботу, переживав — чи вдасться вистояти на ногах цілий день. Я дуже люблю свою професію, і для мене було б трагедією, якби був змушений її покинути. Роботу Віктор Лесик не покинув, вистоює щодня, незважаючи на те, що нога в місці ампутації до кінця так і не зажила — щороку він мусить робити операцію і чистити кістку. Можливо, рана й загоїлася б швидше, якби лікар себе жалів і не носив протез з ранку до вечора. Але він каже, що багато в чому завдяки саме роботі виліз з тої важкої психологічної ями, у якій був одразу після аварії. ...Трагедія сталася якраз в той момент, коли, здавалось, життя тільки по-справжньому починається. Після закінчення медінституту Віктор Кузьмович другий місяць проходив у Камені-Каширському інтернатуру, дружина, яка закінчувала медінститут у Тернополі, ось-ось мала народити. І тут раптом — аварія... Потім була ампутація, після якої прийшли розгубленість і депресія. Зі страхом дивився на те місце, де колись була нога... і не міг повірити. Чи зможе він тепер такий — безногий — знайти собі місце у житті? — Я навіть не міг повідомити про усе дружині. Боявся, щоб через хвилювання у неї не почались передчасні пологи. Зателефонував їй і сказав, що захворів гепатитом, а у лікарні, в якій лежу, телефонувати дозволяють раз на тиждень, — згадує лікар. У день, коли народився Віталик, щасливий тато не поїхав з букетом квітів до пологового будинку. Навпаки — через деякий час його самого приїхала провідати дружина з маленьким синочком. — Переживав... — хвилюється й зараз, коли згадує той момент Віктор Кузьмович. — До того часу я вже наслухався багато запевнень, що живуть люди повноцінно і без ніг. Але важливіше для мене було почути те, що скаже Валя. Вона зайшла у палату і ... і ніхто з нас не зміг вимовити й слова. Мовчали, а в обох з очей котились сльози... І ні тоді, ні потім мова про те, що через мою травму може порушитись сім`я, навіть не заходила...
БЕЗ ПРОТЕЗА — ТІЛЬКИ НА ФУТБОЛ Тепер треба було навчитись не просто жити без ноги, а жити так, щоб не відчувати себе в чомусь обділеним, щоб могти прогодувати сім`ю. Несподівано для себе Віктор Лесик став помічати, як насправді багато навкруги людей на протезах. Почав розуміти, що ховається за незначним накульгуванням випадкового перехожого. А зараз вже сам лиш посміхається у відповідь, коли хтось з пацієнтів, помітивши у місті його з паличкою, здивовано запитує: "О, Вікторе Кузьмовичу, а коли це ви ногу встигли зламати?". До речі, на роботу до Каменя-Каширського з рідних Бузаків лікар добирається власним авто. Причому машину купив уже після ампутації. — Витискаю педалі протезом, — усміхається. — Навчився відчувати, з якою силою тиснути. А спочатку взагалі їздив без протеза — однією ногою примудрявся витискати дві педалі! Міліціонери, коли зупиняли, дивувались, але ставились поблажливо. Знімає протез лікар не тільки на ніч. Є ще один момент — коли він... грає у футбол! — І люблю футбол, і розумію, і дивлюсь, але по-справжньому грати почав лише коли втратив ногу, — каже Віктор Кузьмович. У його ситуації футбол — це спорт мужніх. Пристрасті на майданчику розгораються, може, й більші, ніж серед повносправних футболістів. Обпершись на милиці, зависнути у повітрі і вдарити по м`ячу через себе у падінні єдиною ногою — такий прийом вимагає не тільки майстерності, а й відваги. Є і силова боротьба, є і порушення правил, коли доводиться летіти на землю. — На жаль, багато людей у моїй ситуації не можуть перебороти себе — насамперед внутрішньо, скинути протез і вийти на майданчик, — каже Віктор Лесик. На Волині сильна збірна ампутантів-футболістів. З останнього чемпіонату України, який відбувся на початку грудня, наші хлопці привезли "бронзу". Віктор Лесик входить в основу збірної області, цього літа його запрошували і на збори у національну команду перед чемпіонатом світу у Бразилії (там українці поступились англійцям 1:0 у поєдинку за "бронзу"), однак саме в цей момент мусив їхати в санаторій підліковуватись, тому його бутса залишилась висіти на цвяшку. Але... — Про світову першість мріяти я не перестав, — говорить волинянин. — Відчуваю, що за своїм рівнем міг би знайти місце у збірній. Хоч Камінь-Каширський найбільше представлений у збірній області, все одно тренуватись між собою спортсменам-ампутантам нема змоги. Доводиться брати у спаринг-партнери здорових хлопців. — Ми виставляємо свою команду проти команди повноспроможних хлопців, — розповідає Віктор Кузьмович. — Нікого уже не дивує те, що бігаємо на милицях. І футболісти, і глядачі ставляться нормально, уболівають. І ми, до речі, даємо серйозний бій. А інколи навіть і перемагаємо! ...На тренування разом з татом приходять й два його сини — за нього уболівають 7-річний Віталик та 4-річний Сергійко.
