«Війна змінила нас всіх – навчила цінувати життя» – військова, яка пройшла полон

Позаду в жінки – важкі випробування: Іловайський «котел», тяжке поранення і два дні в полоні російських військових, пише Радіо Свобода.

«В Красносільському 29 серпня 2014 року я була поранена. 30 серпня було ухвалене рішення здаватись в полон, ми були в повному оточенні. Коли ми потрапили в полон, ті, хто нас утримували, не приховували, що вони росіяни. Один розказував, що він з Мурманська. Це була конкретно регулярна російська армія», зазначає Людмила Калініна.

Ми не знали, що нас чекає. Хлопцям сказали, що нас везуть на розстріл, а їм – що нас. Чітко пам’ятаю останній жест хлопців з «Донбасу» – кулак, прикладений до серця. Вони прощались з нами, а ми – з ними.

«До добровольців у полоні було інше ставлення, – продовжує вона. – Для колаборантів і сепаратистів батальйон «Донбас» був «зрадниками», бо влітку 2014-го у ньому більшість були – донеччани. Дві доби в полоні. Першу добу я взагалі не пам’ятаю, у мене було вогнепальне поранення ніг, відкрита черепно-мозкова травма. Медичну допомогу мені не надавали. Я пам’ятаю, привезли російський сухпай, там було яблучне пюре. Мене ним намагались погодувати з ложечки… Була розмова, що нас відправлять на Росію. А 31 серпня всіх поранених зібрали. Нас було четверо дівчат. Підійшов росіянин, позивний «Клен», каже: «Дівчат – сюди». Ми не знали, що нас чекає. Хлопцям сказали, що нас везуть на розстріл, а їм – що нас. Чітко пам’ятаю останній жест хлопців з «Донбасу» – кулак, прикладений до серця. Вони прощались з нами, а ми – з ними. Потім відбувся обмін. Мене відвезли на Волноваху».

Після лікування Людмила повернулась на фронт, у добробат. Пізніше підписала контракт зі Збройними силами України. Каже: було бажання – помститись.

«Більшість «донбасівців» ще в полоні були. Було почуття помсти, образи. До квітня 2015 року я прослужила ще в Нацгвардії, а потім перевелась до Збройних сил України. Чому? Пішли розмови, що Нацгвардію приберуть з передових позицій, а я хотіла воювати. Починала я з розвідника-санітара, закінчила командиром розвідвзводу. Потім у зв’язку зі здоров’ям, здоров’я після поранення погіршувалось, – була психологом», – розповіла жінка-військова.

Наразі Людмила Калініна має інвалідність 2-ї групи. Розповідає: даються взнаки поранення й психологічні травми. Наразі найактуальніше для жінок, які пройшли війну, вважає Людмила, – фахова психологічна допомога.

«Ми вважаємо: ми сильні, ми зможемо, ми впораємося. Насправді, буває не так. Буває, виєш в подушку. Іноді мене «замикає», я їду на дачу, аби нікого не бачити, нікого не чути. Донька моя навчається у військово-спортивному коледжі, а сина відвожу до бабусі. Для себе я знайшла розраду – саджала квіти, городом займалась. Досить довгий період служби й важко перебудуватись з військової людини на цивільну. Іловайськ – це страшні сни, хоч минуло вже п’ять років, та сама оця дата – 29 серпня... Пережити, і наче тоді вже попускає, легше, легше. Війна змінила нас всіх. Кажуть: зробила більш жорстокими. Ні. Просто навчила цінувати життя. Навіть якщо мені дуже погано, я посміхаюсь – мені дали шанс жити. Я вже рік на дембелі, але, здається, досі ще не знайшла себе. Перші пів року я взагалі не виходила з дому, спілкувалась тільки з побратимами й посестрами, тими, хто може мене зрозуміти», – каже Людмила Калініна.

За її словами, держава має звертати більше уваги на проблеми жінок-військових.

«Звертати увагу. Запрошувати, витягувати їх на світло. Наприклад, мої дві знайомі дівчини-військові, які не вилазили з «нуля», досі не мають нагород, навіть нагороди «учасник АТО». Звертати увагу на їхні родини, не забувати про їхніх дітей. Сімейна реабілітація – це було б ідеально. Роботи непочатий край», – зазначає Людмила Калініна.