Ілонка Шишко народилася здоровою, але після перенесеної хвороби стала інвалідом. Вона не ходить, погано розмовляє. Виховують її мама з бабусею-пенсіонеркою. Живе сім’я практично на дві пенсії. Значна частина бюджету йде на ліки...
Ось уже п’ятий рік колектив ВАТ «Рожищенський сирзавод» опікується дівчинкою-інвалідом з Луцька
Євгенія СОМОВА
Ілонка Шишко народилася здоровою, але після перенесеної хвороби стала інвалідом. Вона не ходить, погано розмовляє. Виховують її мама з бабусею-пенсіонеркою. Живе сім’я практично на дві пенсії. Значна частина бюджету йде на ліки. Про нелегке життя сім’ї розповідала наша газета. Публікація потрапила до рук тодішнього керівника Рожищенського сирзаводу Миколи Кліща. Порадившись з колективом, він передав премію, отриману за якість продукції, дівчинці. Представники заводу побували в Ілони, познайомились з її рідними і вирішили взяти дівчинку під опіку. З тих пір вони регулярно — щомісяця, а то й частіше — відвідують «доньку підприємства», допомагають сім’ї вирішувати проблеми, передають продукти власного виробництва. На це націлює свій колектив голова правління ВАТ «Рожищенський сирзавод» Петро Шванц. Благодійність для нього та його заступника Миколи Кліща — не одноденна акція. Допомагати тим, кому потрібна поміч, — потреба душі. Отож й посилає керівництво представників підприємства провідати Ілону, привітати з днем народження. — Без цих людей нашій сім’ї було б важко прожити, — каже бабуся дівчинки Любов Василівна. Побували заводчани в підопічної і на день Святого Миколая. Побачивши знайомі обличчя, дівчинка загукала: «Приїхали, приїхали!». — Перед тим, як їхати, ми зателефонували, — розповідала завідуюча лабораторією заводу Алла Лукашук, викладаючи на стіл подарунки, — тож Ілона вже чекала. Були тут солодощі, продукти, красуня-лялька, якій дівчинка відразу ж дала ім’я Барбі, черевички і тепла куртка. Останній найбільше зраділи бабуся Любов Василівна і мама Руслана — з старої ж дівчинка виросла і вже на вулицю не було в чому вивозити. З розмови дізналася, що Ілонка, яка раніше змушена була сидіти у квартирі — жінкам не під силу спустити візок з третього поверху, зараз «виходить у світ». У неї з’явилися друзі, — молоді хлопці і дівчата з церкви «Феміам». Вони й вивозять у місто, спілкуються з нею. Після таких прогулянок дівчинка оживає, довго розказує мамі і бабусі де була, що бачила. Прощаючись зі своїми гостями, Ілона просила привітати Миколу Якимовича Кліща зі святом, а потім додала: «Я йому сама напишу і подякую за подарунки». Дивлячись на радісну дитину, я подумала: якби кожне підприємство взяло під опіку одного—двох інвалідів, то, певне ж, поменшало б дитячих і материнських сліз.
