Коротенький сюжет, який ми розповіли минулої суботи у рубриці “Доброго дня вам, люди” про хлопчину із невеликого села у Турійському районі, не залишився поза увагою наших читачів. Михайло, прочитавши у газеті повідомлення про те, що лучанка хоче безкоштовно віддати свій чорно—білий телевізор, приїхав до Луцька, але з’ясувалося, що телевізор уже віддали. Так хлопець розминувся зі своєю мрією...
Валентина ШТИНЬКО
Коротенький сюжет, який ми розповіли минулої суботи у рубриці “Доброго дня вам, люди” про хлопчину із невеликого села у Турійському районі, не залишився поза увагою наших читачів. Михайло, прочитавши у газеті повідомлення про те, що лучанка хоче безкоштовно віддати свій чорно—білий телевізор, приїхав до Луцька, але з’ясувалося, що телевізор уже віддали. Так хлопець розминувся зі своєю мрією.
Але наші щиросердні читачі вирішили, що це несправедливо, тим паче — напередодні Нового року. Першим до редакції зателефонував чоловік, який не побажав ні назватися, ні залишити своїх координатів. Узяв адресу Михайла й пообіцяв зателефонувати ще раз тоді, коли допоможе хлопцеві. Наразі дзвінка ми не дочекалися. Зате відгукнулися лучани Олександр Буряк, Лідія Маркович, Катерина Веремчук, Ольга Кошолад, Катерина Попко із с. Милуші й запропонували свої хоч і старенькі, проте ще діючі телевізори. Залишалася лишень проблема з доставкою. Та дзвінок голови правління обласної благодійної організації “Милосердя” Олександра Михайловича Антонюка розв’язав і її. Організація, яку він очолює, готова була не тільки подарувати Михайлові телевізор німецького виробництва, хоч і не новий, але цілком справний, але й доставити своїм транспортом. Звісно ж, автор цих рядків також напросилася у цю подорож, аби подивитися, як живе герой нашої публікації. А це виявилася і справді подорож, бо по дорозі благодійники завезли новорічні подарунки ще й у Доросинівську школу, що в Рожищенському районі, священикові, який після смерті дружини ось уже три роки сам ростить п’ятьох дочок (про цю історію ми розповімо в одному із наступних номерів газети), а також поцікавилися потребами багатодітної сім’ї, в якої серйозні проблеми із здоров’ям дитини. Та ось нарешті ми у Ловищі. У хаті Михайла гостей не чекали. Бабуня Уляна, на пенсію якої у 298 гривень і живе сім’я із трьох осіб, поїхала провідати родичів, а заодно напитати якусь роботу для дочки, а Михайло з мамою Наталією Вікторівною порали нехитре господарство: тримають кабанчика і птицю. Хата ж, хоч і старенька, зате старанно підлатана, наскільки вистачило статків у її господарів. Розповіли, що вона значно краща, ніж та, у якій довелося мешкати раніше. У грубці весело потріскували дрова, проте їх зовсім мало, а зима ще довга... З чоловіком Наталія розлучилася, коли Михайлик був ще зовсім маленьким, тепер у нього своя сім’я і долею сина він не дуже цікавиться. Ми вже знали, що не всі у селі відгукуються про цю сім’ю доброзичливо, ось і Михайлом, кажуть, нещодавно цікавилася міліція, але мама стверджує, що то було непорозуміння, яке вже в минулому. Тепер хлопчиною більше цікавиться військкомат, хоча худенький, невисокого зросту Михайло виглядає зовсім дитиною і ніяк не в’яжеться з атрибутами солдатської служби. Втім, стоїть перед нами, виструнчившись, явно знічений несподіваною увагою до його персони. І лише коли побачив у руках Олександра Михайловича телевізор, очі зблиснули непідробною радістю. — Це не ми, це Бог вирішив тобі допомогти нашими руками,— сказав гість із Луцька. Дуже хочеться вірити, що ця маленька новорічна казка стане для Михайла Росінчука справжнім уроком людської доброти і безкорисливості й матиме продовження. Передусім — у душі юнака, до якого досі доля була не вельми прихильною.
