БАБУСЯ СТАЛА МАТІР’Ю ДЛЯ П’ЯТИ ДІТЕЙ

“Вставай, доню, пора до школи”, — чує крізь сон Світланка мамин голос. Та коли відкриває очі, біля ліжка бачить бабусю, таку рідну, турботливу. Вже другий рік Олександра Павлівна Наумчук для 13-річної Світланки і її старшої сестри Наталі та трьох братиків — і мама, і тато.
... Сім’я Ольги і Віктора Товкачів донедавна була щасливою і, як на сільські мірки, заможною. Глава родини працював у лісництві, а дружина — техпрацівницею у місцевій школі. Трудився кочегаром й тесть, незважаючи на пенсійний вік. Горе прийшло несподівано. Захворіла Ольга, а через кілька днів її вже несли у домовині. Здавалось би банальна пневмонія звела ще молоду жінку зі світу. Не встигла родина оплакати її, як через півроку після дружини помирає чоловік, так і не отримавши пенсію по інвалідності, яку йому призначили після операції. П’ятеро дітей залишилося круглими сиротами.
Але ж не даремне кажуть, що біда сама не ходить, а й іншу за собою веде. Через місяць після смерті зятя, простудившись, помирає чоловік Олександри Павлівни. Важко передати розпач бабусі, якій на схилі літ довелося взяти на себе виховання внуків.
— Олександра Павлівна дуже переживала, як засадить город, сіна на зиму накосить, — розповідав секретар Кукличівської сільської ради Володимир Чех дорогою до сирітської хати. — Але помаленьку обсадилися, заготовили сіна, старші хлопці чотири стіжки накосили.
... Невеличке, акуратне обійстя зустріло нас замком на дверях. “Певне, баба з дітьми картоплю на полі копають”, — висловив здогад мій попутник. Та поки ми тупцяли під дверима, гукаючи господиню, з літньої кухні почули голос.
— Наші всі на картоплі, — повідомив білявий юнак у польовій військовій формі, виливаючи пінисте молоко з дійниці, — а мене залишили на господарстві. Треба корів подоїти. Обідня ж пора.
Від 19-річного Івана дізналася, що родина вибирає картоплю аж за селом. Поки їхали вибоїстою грунтівкою на поле, хлопець розповів, що вже встиг відслужити в армії. Правда, недовго — три місяці. Після смерті батьків завдяки старшій сестрі Наталі, яка оббивала пороги військового начальства, достроково повернувся з армії. Тепер хазяйнує вдома. Ще й працює на пилорамі в односельця.
За розмовою не помітили, коли під’їхали до їхнього городу. Бабуся з внуками якраз перепочивали. Завели мову про життя. Думалось, почую нарікання, але Олександра Павлівна сказала, що живуть, як і усі нині. Не розкошують, але й не голодують. Є хліб в коморі, обмолотили комбайном збіжжя, у хліві підростають поросята. Буде й картопля. Правда, поганенько вродила. Та на зиму вистачить. Трохи жита продадуть — матимуть якусь копійчину.
— Чи допомагає вам хто? — запитала в бабусі.
Вона не зрозуміла. Мовляв, хто ж нині за кого дбає. Кожен виживає, як може. І вона ось надіється на свої руки. Присутня при розмові найстарша внучка — 21-річна Наталя розповіла, що після смерті батьків трохи допомогли їм грошима працівники районного управління Пенсійного фонду і місцевого відділення Держказначейства. Батьків начальник з лісництва питав, чи треба на зиму дров. Цікавилася, як живеться сім’ї, чи не потрібна якась допомога й заступник голови Маневицької райдержадміністрації Марія Садова.
Коли мова зайшла про матір, голос у дівчини зрадливо затремтів. І досі згадка про її смерть ятрить серце. Помирала ж якраз при Наталі. Вона тоді була на канікулах вдома. Перед смертю мама ще школу білила, ходила складати сіно. Там їй стало погано, впала. Пожалілась, що дуже ослабла. А увечері Наталі вже довелося викликати “швидку”. Після кількох днів перебування в реанімації, попри старання лікарів, сорокадворічна жінка померла.
— Як я пережила смерть зятя і дочки — не знаю, — змахує шкарубкою долонею непрохану сльозу Олександра Павлівна. —- Не було дня, щоб не плакала. Такий тягар на душі, що й не передати. Нема ж гіршого, як батькам хоронити дітей. Ліпше б Господь мене забрав, а їх зоставив. Та мушу жити заради внуків. Треба їх на ноги поставити, довести до пуття. Крім мене, нема кому. Коб ще дід був живий, мали б якусь опору. На ньому ж все хазяйство трималося.
73-річна Олександра Павлівна рада б небо прихилити внукам, робить усе можливе, аби не почувалися сиротами. Сама ж росла без матері. Тож знає, який гіркий сирітський хліб. Незважаючи на болячки, яких у неї, як й в усіх в її віці, вистачає, працює, не покладаючи рук. Годує свиней, продає молоко, гриби і ягоди збирає, складає копійку до копійки. Хоче, щоб діти були одягнуті не гірше від тих, котрі мають батьків, аби було що дати на дорогу студентам, щоб не “сиділи” на одній картоплі в гуртожитках. Їх у неї двоє — Вася вчиться в ліцеї в Маневичах, здобуває фах столяра. Харчується, правда, безкоштовно та й додому часто навідується. А ось Наталя — у Львові. Вже на п’ятому курсі Академії ветеринарної медицини імені Гжицького. Вона — відмінниця навчання, отримує вищу від звичайної стипендію — імені В’ячеслава Чорновола.
Олександра Павлівна тішиться, що внучка матиме дві спеціальності — зооінженера та біолога. Може, вдасться знайти роботу за фахом десь поближче від дому. Вийде заміж (наречений — сусідський хлопець), тоді легше гуртом буде піднімати на ноги менших внуків, вчити їх. Вася мріє після ліцею вступити на державне навчання до Лісотехнічного університету. До науки він здібний, у ліцеї його хвалять.
— Але, певне, то не з нашим щастям, — гірко зітхає Олександра Павлівна. — Наука зараз вимагає грошей. А де їх взяти?
З грошима ж сутужно. Бюджет сім’ї складається з 140 гривень бабусиної пенсії та невеличких пенсій по втраті годувальника, які держава платить чотирьом молодшим внукам. Невдовзі задощить, похолодає, а в дітей ні теплого одягу, ні взуття. Посилала Наталю до міста на базар, щоб купила хоча б одному з хлопців нову куртку, та повернулася ні з чим. Не вистачило грошей. Одяг нині і на базарі дорогий. Доведеться заощаджувати, мабуть, на їжі, щоб його придбати.
— Молю Бога, щоб трохи ще прожити, дочекатися, поки діти підуть на свій хліб, — сказала на прощання жінка. — Далі собі раду дадуть. Бо ж працьовиті, шанобливі до старого й малого, то й люди їх любитимуть і не дадуть пропасти.
Євгенія СОМОВА.